Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Тож на T-Centralen я запакував себе в сірий слимак-автобус, що курсував між центром шведської столиці та плюгавим аеропортом Skavsta. Той аеропорт таївся під боком плюгавого містечка Нічопінь (Nykцping) за сотню кілометрів від Стокгольма, і звідти літали тільки такі плюгаві дешевки як «Ryanair». Ось які особливості у всіх low-cost авіаліній: вони підтримують сполучення між зовсім крихітними аеропортами, звідки, як правило, ще достобіса добиратися, аби втрапити до дійсного пункту призначення. От і мій рейс, номінально позначений як рейс від Стокгольма до Мілана, летів зовсім не зі Стокгольма і зовсім не в Мілан, а з хирлявого Нічопіня в Бергамо. Бергамо - це ще одне місто-сателіт доморощеного аеропорту, що підпирає кордон зі Швейцарією десь на півночі Італії.

Видно, цього разу пілот «Ryanair’у» був не в гуморі, бо до Бергамо я добрався без проблем та усяких вихилясів, навіть приземлився, пам’ятаю, наче сів у масло, незважаючи на те, що того вечора з мускулистих схилів Альп у долину сповзали покручені моцаки грозових хмар.

Попри пізній час у столиці Ломбардії парувало і муляло задухою. Довжезний аеропортовий автобус довіз нас до терміналу, де я хутко забрав свій нанорюкзак, якраз вчасно, щоби встигнути на останній автобус до Мілана. Італія чимось сильно нагадала мені рідну Україну; обидві країни жахливо подібні у всьому, що стосується безладу. Річ у тому, що автобуси між утлим аеропортом у Бергамо та Milano Centrale

[31] ходять від 7-ої ранку до 2-ої ночі, тоді як між Milano Centrale та міжнародним аеропортом Лінате, звідки о 7-ій ранку наступного дня я летів до Парижа, лише від 9-ої ранку до 9-ої вечора. Якби я затримався хвилин на п’ять, то уже не поспів би на останній автобус до Мілана, котрим я ще міг встигнути на центральну станцію до відправки звідти останнього автобуса в Лінате.

Але я встиг. Захеканий, змоклий і липкий прискакав на посадкову площадку і увірвався в автобус. Якийсь італієць, певно, працівник автобусної зупинки, нахабно виволік мене назад і попрохав скинути рюкзак у багажне відділення. Я блискавично пригадав схожу ситуацію, про яку напередодні читав на форумі «TripAdvisor»

[32]. Якісь добрі люди, рясно розбавляючи свою писанину лайкою, описували, як у котрогось з них у схожій ситуації в аеропорту Бергамо підхопили багаж, нібито покласти у багажне відділення, а після прибуття до пункту призначення виявилось, що сумки просто зникли. Крім ноутбука, у моєму рюкзаку нічого цінного не було, тому я, якусь хвильку повагавшись, дозволив зняти з себе наплічник і запхати його у багажний відсік внизу автобуса. «Якось буде, - майнуло в голові. - Кому той ноутбук треба?»

Ще в аеропорту відчувалось, як несамовита задуха щомиті наростає і грубшає, ніби погрожуючи задушити усе живе своїми липкими щупальцями. Небо аж кипіло пошматованими хмарами. Коли автобус вискочив на пласку автостраду, стало видно, як удалині, десь там де мав бути Мілан, безперестану танцюють блискавки.

Поки ми хутко котились сірою магістраллю назустріч нищівному шторму, я невідривно дивився на густе і страхітливе електричне мереживо у небі на заході. Але скоро мені це наскучило, і я втупився у бокову шибу, неуважно проводжаючи краєвиди за вікном.

Буревій, одначе, невдовзі нагадав про себе, вистріливши громовицею такої сили, що я аж підскочив на кріслі, а ззаду в салоні розревілося немовля.

Хвилин за десять автобус підкрався до самого краю бурі.

Хмари над головою сунули такі, що страшно було дивитися, фіолетові блискавки скакали туди-сюди, заливаючи дорогу бузковим світінням. Затим налетів перший шквал і вперіщив по шибах свинцевими краплями. То не був звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кілька фаз, як от: «окремі великі краплі», «часті маленькі краплі», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» і зрештою «сильна злива», яка іноді переходить у «ллє як із відра». Так от, шквал під Міланом вдав, буцімто його не стосуються віковічні правила формації усіх гідних шани дощів, і почався із фази «ллє як із відра». За кілька хвилин нахаба перейшов у нову безіменну фазу, характерною ознакою якої стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф.

Стихія розійшлася не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу постала настільки щільною, що водій змушений був спинитись просто посеред вулиці: попереду не можна було нічого розпізнати. А потім рубанув град, глянсуватий, рясний і крупний. А ще дах автобуса почав текти, відчуття було таке, наче сидиш в картонній коробці з-під взуття, на якій хтось завзято вистукує, мов на барабані, а ззовні цокочуть і тріщать, шматуючи повітря, електричні розряди небувалої сили.

Час від часу я позирав на годинник, розуміючи, що мої шанси встигнути на останній автобус до Лінате стрімко котяться до нуля…