Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Навпроти мене, спершись ліктями на стіл, сидів Том О’Коннел. Том, який мав власний бізнес у Австралії, достатньо великий бізнес, аби відпочивати нині в люксовому номері п’ятизіркового готелю, бути оточеним армією медоточивих покоївок та камердинерів, роз’їжджати довкруги на розкішному авто. Натомість він сидів на даху дешевого хостелу в допотопній картатій сорочці, вигорілому до жовтизни на сонці смішному кепі, і з цікавістю слухав мої теревені про становлення української державності після розпаду СРСР. Австралієць міг поринути у готельне вариво бундючності та пишноти, однак віддав перевагу затурканому мандрівному гуртожитку, промінявши розкоші на безпосередність і щирість - те, чого нізащо не купити за папірці, і чого ніколи не зустріти в готелях з кількістю зірочок більшою чи рівною трьом.

- Днів десять блукав по Чіапасу, - розказував Том про свої походеньки Мексикою. - Сан-Крістобаль, Туксла, Паленке. Думаю, ти ще дістанешся туди, пізнаєш Паленке… Так, Паленке тобі сподобається. Щоправда, там непролазні хащі, а комарні більше, ніж кролів у Австралії. Але тобі сподобається.

- А до того?

- Трохи митарствував по Гватемалі, перед тим поневірявся Південною Америкою. Ось уже вісім місяців я без передиху блукаю світом.

Його слова не викликали у мене подиву, радше повагу і, може, трохи завидків. Але так, по-доброму.

Ми підсіли ближче один до одного і наче з гнізда зиркали на сліпучі вогні мегаполісу. Над головами мерехтіли умиті зорі, внизу, у світлих латках під ліхтарями, сірів асфальт.

Зненацька тент над нашими головами затріпотів, а столи захитались, брязкаючи посудом. Здалося, що навіть підлога заходила ходуном від потужного пориву вітру. І тут знов нахлинуло оте приголомшливе відчуття, яке охопило мене тоді, коли я тільки зіскочив з таксі на площу. Щось непевне і лячне затопило простір. Тривкий порив, влетівши з-над площі, полишив над верандою шлейф чогось загадкового, древнього і водночас страхітливого. У голові забурували клапті незбагненних образів, але розум відмовлявся чіпляти і осмислювати їх. Я відчув це настільки ясно, що готовий був закричати, а втім за мить усе пройшло, і ще до того, як синій брезент, що правив веранді за покрив, перестав ляскати на вітрі, я вже думав, чи не примарилось мені усе.

Загалом я вельми далекий від містицизму, однак того вечора мене відчутно огортала непоясненна нервозність. Я крадькома глипнув на Тома. Старий австралієць ніскільки не перемінився на лиці і не виказував занепокоєння, принаймні ззовні. Схоже, люди, які пробули у Мехіко хоча б кілька днів, уже не відчували того, що оце допіру насунуло на мене.

«Дурня. Я просто невиспаний, - я труснув головою. - До всього ще й зміна звичного клімату, місцевості».

Я вже збирався йти, коли Том озвався до мене:

- Чув, ти збираєшся на піраміди Теотіуакану.

(Я якось згадував про це у розмові.)

- Угу, - кажу, - усі шляхи ведуть до пірамід, - і усміхаюсь.

- Не всі. Більшість понаїжджала сюди просто позабавлятись у нічних клубах і гарно поїсти у фешенебельних ресторанах, - Том на хвильку примовк, а тоді продовжив: - Назавтра на ранок я та ще кілька «бекпекерів» з цього хостелу рушаємо до Теотіуакану. Приєднуйся, якщо хочеш.

Я кивнув:

- Залюбки. О котрій відбуваємо?

- Виїжджаємо о дев’ятій ранку від воріт хостелу.

- Я буду там.

Відтак я побажав усім доброї ночі і скотився вниз до своїх покоїв. Плутаючись та оступаючись на кожному кроці, позіхаючи як бегемот, я ледве доповз до ліжка, щоб почити мертвецьким сном.

Засинаючи, я втретє узрів, як перед самим носом метнулось невиразне привиддя, наче якесь уособлення ацтецького Аколмістлі

[57], вічного мороку. Хтось мовби шамотів над вухом: я чужий, сторонній на цій землі. Здригнувся, розклепив повіки, але намацав очима лиш стіну навпроти, голу і пусту. Комірчина стояла порожньою. Я почувався надто стомленим для того, щоб дивуватись і роздумувати про відчуття, тому за хвилину вже спав, ніби добре висповіданий мертвяк.

Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядові партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більше, ніж тапчан піді мною.

* * *

Я маю особливий хист притягувати чудову погоду. Доведено практикою.

Якось ранньою весною я вибрався на північ Норвегії кілька днів поблукати горами. А весна в Норвегії самі знаєте яка… Хто не знає, тому скажу, що замість палаток і спорядження бувальці радили мені тягти із собою надувні човни і GPS-навігатори. Останні - щоб не заблудити, плаваючи в дощових хмарах. До останнього дня веб-камери, встановлені на Лофотенських островах, показували дощ, навіть моря не було видно. Але щойно я наїхав, засяяло сонце, на зло усім скептикам нагло висвічуючи до того самого дня, поки я не зібрався назад. За день до повернення додому, я навіть скупався в Атлантичному океані.

Так само сталось і в Мексиці.