Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Тиждень до мого прибуття у Мехіко стіною цідив дощ, на вулицю і носа було не поткнути. Деякі «бекпекери» три дні поспіль пронудились у хостелі. Недільного вечора, коли я прилетів, над Мехіко подекуди ще висіли дзбани сірих хмар, але перед самим заходом сонця, десь на півночі над долиною востаннє попукав грім і непогода почвалала геть. На зорі нового тижня, коли наша новосформована компанія намірилась п’ястися на піраміди, небо було чисте, мов сльоза, а земля аж дзвеніла свіжістю.

Будильник послужливо вирвав мене зі сну рівно о 8:00. За ніч Морфей здушив мене в своїх обіймах так сильно, що я геть-чисто забув де перебуваю. Роззяпивши очі, я добрих дві хвилини отетеріло періщився в стелю і розтумкував, де я і як сюди потрапив. А потім мене неначе батогом стьобнули:

- Мексика! А-а-а, чорт! Я в Мексиці!!! - і забувши про те, що ліжко двоярусне, беркицьнувся з лежака вниз головою.

На гуркіт моїх кісток прокинулось, певне, півхостелу, а з ванни висунувся Том із зубною щіткою за щокою і в самих трусах.

- Що таке?

- Morning! - я привітався і криво усміхнувся старому, потираючи пришиблені ребра. - Нічого… Трохи політав уві сні…

- Morning, morning, - пробубнів австралієць. - Зуби хоч цілі, літуне?

- Цілі.

- То не волай і одягайся. Притримай силу на піраміди.

Я швидко умився, одягнувся, натяг на вуха свого ковбойського «каптура» і спустився вниз. У ресторанчику заправився яєчнею з чотирьох яєць, чашкою молока та апельсином, після чого разом з Томом вибрався на вулицю.

На площі стояло чотири вантажівки кольору хакі, набиті солдафонами в брудно-зеленій уніформі. Вояки спритно виплигували з кузовів на плац і хутко шикувалися по відділеннях. Мексиканське знамено мляво теліпалось, приспущене ледь не до землі.

- Що, нова революція? - спитав я Тома, низько опустивши криси ковбойського капелюха і по-ковбойському тримаючи в зубах дерев’яну зубочистку.

Том заклав руки за спину. Сонце, зараза, все одно пролазило під криси і лупило мені точно в око.

- Ні. Тут так щодня, на підняття прапора зганяють заледве не батальйон.

Щойно солдафони підняли прапор, з-за рогу хостела викотився білий мінівен «Toyota». Наш гурт, до якого крім мене і Тома входили Тім з Інгою та ще троє «бекпекерів», з котрими я ще не мав можливості познайомитись, забрався всередину мікроавтобуса, і ми поїхали.

Зокало, блискучі хмарочоси з аквамаринового скла, химерні палаци, парки, сквери та фонтани за півгодини щезли - від центру столиці лишились тільки суєта й галас. Натомість розпочалися низенькі халупки, зведені де заманеться і абияк. Вони пхалися, напирали на дорогу, вилазили одна на одну. Чим далі ми їхали, тим меншими ставали будиночки, однак кінця краю їм не виділось, і я зрозумів, що городяни недарма називають Мехіко «містом, яке ніколи не закінчується».

Вражаюча більшість усіх отих куцих халабуд стояли недобудованими. Кожна мала незакінченою веранду, півповерха, а то й ціле крило. Часом траплялись навіть досить шикарні вілли, що світили голими самановими стінами.

- Це щоб не платити податок на житло, - пояснював Гектор, наш водій. - Недобудована хата - не хата, значить і платити нема за що, - при цьому він поблажливо усміхався до нас, білошкірих прибульців, а про себе, мабуть, думав: ну й тупаки, це ж елементарно, можна самому розкумекати.

По дорозі я кілька разів заглядався на храми ще іспанської доби, які проступали цинамоновими родимками на тілі модернового бетонного Мехіко. Католицькі святині, здавалося, аж стогнали від старості. Їхні стіни, змуровані з якогось темно-коричневого каменю, більше походили на стіни тюрем, аніж на божниці. Лиш золоті хрести на банях та вітражі на вікнах свідчили про справжнє призначення похмурих будівель.

Проїжджаючи повз одну з таких церков, я встиг роздивитись кілька каменів на фронтальній стіні. То були не прості камені - на них проступали невиразні знаки. Один я розгледів дуже добре, він був вмурований прямо посеред стіни на висоті метрів десять над землею. На гладкій бурій поверхні красувались закручені символи, обплетені змією, а під ними - чудовисько з роззявленою пащею…

Я подумав, що то могло бути що завгодно, але тільки не християнський знак…

* * *

Останні будинки нескінченного мегаполісу розтанули у дзеркальці заднього огляду півгодини тому. Ми просувались розбитим ґрунтовим манівцем, лавіруючи між кактусами та колючою купиною.

Мене добряче розтрясло, і я вже почав куняти, коли нараз над дорогою зринув височенний дерев’яний стовп з гігантським плакатом «The Teotihuacбn Archeological Site» і ще якоюсь дрібнішою писаниною. Серце затокотіло частіше. Я прикипів до вікна, але поки не бачив ніяких пірамід чи навіть сліду якихось древніх цивілізацій: навкруг стелилася незмінна рівнина, обрамлена горами і поцяткована кавалками чагарів. Дорога плавно вигиналась дугою, наш мінівен видряпався на невисокий пригірок, і тут мені мов хто жару за комір насипав. Буквально нізвідки, наче з неба впала, велична і таємнича піраміда Місяця.