Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Тож момент істини не забарився. За іронією долі останні акти цієї трагічної драми розігрались на спуску перед самим Паленке - нашою кінцевою станцією. Мікроавтобус виїхав на пологу рівнину, хащі трохи порідшали, і тут події почали розвиватись з космічною швидкістю: я гарненько пам’ятав, що наказував шофер перед початком вояжу, беріг буквально кожне його слово, а потім… ну, не те щоб забув, просто зрозумів, що кричати, вимагаючи екстреної зупинки, запізно.

Порятунок знайшовся сам собою: половинка останнього вікна, якраз того, біля якого я сидів, могла зсуватися, відкриваючи доступ до огрійливого тропічного повітря за бортом мікроавтобуса. Я швидко смикнув куцу чорну ручку вбік і вистромив якомога ширше роззявлений писок назустріч теплому вітру. І саме вчасно, я вам скажу, бо шлунок у ту ж мить зібрався з останніми потугами і вишпурнув перші шматки їжі…

Ет, щоб ви там не казали, ото було видовище! Ні словом сказати, ні пером описати. Навколо проносились прегарні краєвиди, дорога змійкою звивалася вниз, а я хвацько ригав, на повному ходу звісившись з вікна маршрутки, під захопленими поглядами сусідів-пасажирів та водіїв зустрічних авто. Руде дівча з Барселони запопадливо піддержувало мене ззаду за шорти, аби в своєму інтелігентному пориві не заблювати боки автобуса я надміру не перегнувся з вікна. При цьому я ще й встигав милуватись запаморочливими тропічними ландшафтами - бурхливо зеленими схилами гір північного Чіапасу.

Довго, ох і довго мене там вивертало! Я виплюнув сьогоднішній сніданок, затим вивергнув усю учорашню вечерю, услід полетів ситний обід Ани Марії Камерас. По-моєму, я навіть роздивився на дорозі послідки того такосу, що наїв ще у Пуеблі. Зрештою, виснажившись вкрай, змокрілий та позеленілий, з надутою вітром зачіскою, як у найкращі роки Елвіса Преслі, я впав на своє місце і прикрив вікно.

- Оце ти утнув, аж дух перехопило, - шанобливо вимовила іспанка. - Я ще такого не бачила…

Я нічого не відказав, але подумки затято пообіцяв собі після повернення додому написати на форумі «TripAdvisor» такий відгук про цю трикляту дорогу з Сан-Крістобаля до Паленке, на фоні якого сварливі розумування заїдливої американки здаватимуться милими різдвяними колядками.

Я приїхав у Паленке втомлений, голодний і розбитий. Мене ще досі нудило після жахливої гірської дороги і, хоч я й вивергнув з черева усі поживні шматки, але їсти все ще не міг. Надворі стояла справжнісінька тропічна спека. Те, заради чого я приперся в таку далечінь, - одне з найвідоміших стародавніх міст майя - цікавило мене в той момент менше всього. Хотілось впасти на асфальт, заснути, і борони Боже, щоб приснились автобуси…

Проте я незчувся як усі погані відчуття минули, наче їх водою змило, варто мені було наблизитись до руїн. Майже дві години я безперестану дряпався на піраміди, продирався крізь стіни напівзруйнованих храмів, спускався до могил майя, зовсім не відчуваючи спеки, втоми чи голоду. «Храм Сонця», «Храм Хреста», «Храм написів», а ще палаци, гробниці, барельєфи змусили забути про нещодавно пережиті на шляху до загубленого міста потрясіння.

Коли в усьому Паленке не лишилося жодного квадратного метра, куди можна було б зазирнути, я всівся в тіні розлогого тропічного дерева в одному з глухих закутків археологічної зони. Переді мною простягся рівненький, акуратно підстрижений газон, а поодаль покоїлись залиті сонцем величні руїни. Поряд проходили люди, неспішно, повагом. Склавши ноги лотосом, спершись спиною на прохолодну кору старого дерева, просидів так до самого закриття розкопок.

Я був за дванадцять тисяч кілометрів від Батьківщини, серед чужих і незнайомих мені людей, у самому серці суворої загадкової землі, сини якої віками молились чужим мені богам. Але я чомусь теж захотів там залишитись.

XII. Rembo stuff [112]

Хоробрість не завжди гарчить. Іноді хоробрість - це той тихий голос в кінці довгого дня, який промовляє: «Завтра я спробую знову».

Анна Ханнінґейк

Справжніх шукачів пригод завжди було обмаль. Людство знало немало ризикових та авантюрних людисьок, яким ніколи не сиділося на місці, але вони зроду не стали б шукати неприємностей на свою голову просто так, заради гострих відчуттів. Для того, щоб встромити свою макітру в коловорот пригод, потрібен гарний стимул. У всі віки для різношерстих джентльменів удачі такими стимулами були слава, багатство і всякі інші, супутні їм товари. А за відсутності вищезгаданого навіть найвідважніші пройдисвіти вважали за краще дати драла перед небезпекою, особливо якщо були впевнені, що ніхто не застукає їх за таким безславним діянням.