Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Увечері Алехандра зазирнула до мене в світлицю.

- Я з моїм хлопцем збираємося на танго. Поїдеш з нами?

- Танго? - не розторопав я.

- Так. Це звичайні приватні уроки. Ми подумали, що тобі буде цікаво з’їздити подивитися, як ми вчимося і тренуємося. Ти навіть зможеш спробувати сам, якщо схочеш, - лукаво підморгнуло дівча.

Звідкіля їй було знати, що добрих шістнадцять років свого життя я присвятив хореографії, з котрих певно не менше десяти років провів у професійному колективі - рівненському народному ансамблі танцю «Полісянка», а інші шість - гицав джаз-модерн та «латину» в самодіяльних гуртках рідного університету. Звісно, я був геть не проти «спробувати» потанцювати танго.

- П’ять хвилин на збори, - кажу. - І я їду з вами.

За чверть години ми вже котилися в безгучному мармуровому «Ніссані» вечірніми вулицями до центру Сан-Крістобаля.

Танцювальний клас розтаборувався на другому ярусі над ресторанчиком національної кухні в одній з нечисленних двоповерхових будівель, десь неподалік від Зокало. Крім мене, Алехандри та її хлопця, у залі розминалося кілька дівчат, а в кутку поралась біля CD-програвача низенька і смаглявощока жіночка-хореограф.

Попервах, коли урок тільки розпочався, я скромно сидів і стежив, що вони витанцьовували. Однак небавом Алехандра, а услід і її подруги-танцівниці заходилися в один голос кликати мене стати на лаковану підлогу і спробувати разом з ними кілька запальних аргентинських па. Спочатку, задля годиться, я удавано віднікувався, та незабаром, усім своїм виглядом картинно показуючи «як ви мене задовбали», зняв важкі кросівки і в самих шкарпетках вийшов на середину зали. І тут, як кажуть, Остапа понесло… Я встругнув їм там таке хвацьке танго, що тільки ноги мелькотіли. Я носився з кутка в куток, шкварив, чесав, викаблучувався і витинав усякі викрутаси, поки, нарешті настрибавшись і накрутившись досхочу, не спинився і відійшов убік, відсапуючись.

- Я сьогодні трохи не в формі, - незворушно пролепетав я, відповідаючи на їхні приголомшені погляди. - Зазвичай я можу краще. А тепер ваша черга, шановне товариство! - і крученим театральним жестом припросив отетерілих мексиканок на площадку.

- Де ти його відкопала? - шепотілись дівулі до Алехандри.

- Ніде, - розводила та руками. - Він сам прийшов… з України.

Затим наспіла пора ставати парами.

Життя все-таки цікава штука, думав я. Хто б міг помислити, що коли-небудь у мексиканській глушині, чортзна-де у високогір’ях Чіапасу, я витанцьовуватиму аргентинське танго з чарівливою сестрою мого мексиканського друзяки Мігеля…

* * *

Усе хороше має паскудну властивість раніше чи пізніше закінчуватися. Ранком наступного дня, ще до сходу сонця, розпочинався мій похід до Паленке

[108] - найчільнішого культового центру славетних майя і чи не найголовнішої мети (нарівні з Теотіуаканом) усієї моєї великої подорожі.

Я піднявся дуже рано і почав тихенько споряджатися, щоб не побудити сплячих матір та сестрицю Мігеля. За п’ятнадцять по п’ятій я накинув на плече наплічник, крадькома вислизнув з котеджу й подався до перехрестя, де мене мав підібрати автобус з мандрівниками. Я не прощався, оскільки за три дні мав повернутися назад.

Як то не дивно, за два з лишком сторіччя після повного підкорення Мексики ні вчені, ні авантюристи не надавали особливого значення південній частині країни. Тривалий час ключову увагу ловкачів і пройдисвітів притягували північні райони, а південь, переважно через жаркий та нездоровий клімат, відсутність золота і брак мінеральних ресурсів, ще дуже довго залишався тільки індіанським. Я вже писав, що Чіапас значною мірою й досі зберігає віковічні традиції, серед яких - сепаратистські настрої та тенденції. Останній заколот струснув найпівденнішу мексиканську провінцію порівняно недавно - у 1994-му, причому саме Сан-Крістобаль де лас Касас став епіцентром кипучих подій. Місто тоді повністю опинилось в руках «запатистів» - повстанців, котрі нарікали себе за іменем Еміліана Запати, знаменитого мексиканського борця за свободу, і виступали проти політики мексиканського уряду. Багато крамольних голів запропало та полягло тоді в боях, і лише за допомогою армії влада відновила контроль над штатом.

Люди, які організували збройний бунт, були безпосередніми нащадками майя, творителів найвеличнішої з доколумбових цивілізацій Америки. Цікаво, що до XVIII століття про них практично ніхто не знав, аж поки у 1773 році отець Рамон Ордоньєс (Ramуn Ordусez), священик з містечка Сіудад Реаль у штаті Чіапас, пронюхав, що десь у джунглях таїться величезне покинуте місто. Тоді він звелів аборигенам відвести його туди, де, за їхніми словами, знаходилися грандіозні руїни. Так було організовано першу експедицію до залишків надзвичайно впливового і розвинутого у минулому центру майя, відомого нині як Паленке.