Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Індіанці не обманули Ордоньєса. Гуртом вони продирались сімдесят миль суцільними нетрищами, коли нараз перед священиком постала мовчазна, але грізна панорама покинутого міста просто серед джунглів. Палаци, башти, храми, піраміди лежали перед ним, укриті пухкою і кошлатою периною зелені; усі будинки були багато прикрашені різьбленнями та барельєфами. Вражений побаченим, Рамон Ордоньєс ще не раз повертався до руїн, після чого написав про свої подорожі книгу «Історія створення неба і землі». Він величав покинутий культовий центр цілком у дусі тієї епохи «Великим містом змій». Більше того, у його книзі зринає всюдисуще сказання, котре в тій чи іншій формі пронизує міфологію усіх цивілізацій і культур Мезоамерики, від ацтеків та сапотеків до майя, - легенда про бородатого білошкірого чоловіка, який з’явився з-за океану, і навчив тоді ще дикі племена обробляти землі, слідкувати за зорями та будувати піраміди. Згідно зі словами священика, аборигени вірили, ніби Паленке заснували люди, котрі колись давно припливли океаном, а їх вождем був білий бородань на ім’я Волан, чиїм символом була змія…

Автобус запізнився майже на сорок хвилин, через що я вже почав думати, що про мене забули. Оскільки оселя Мігеля тулилася на самісінькій околиці Сан-Крістобаля, мене підібрали останнім, і в затхлому «Mercedes-Benz Sprinter» лишилось єдине місце в кінці салону, там, де чотири крісла зліплені в один ряд. Я зашпурнув рюкзак на полицю і всівся, налаштувавшись на нелегку дорогу.

Тракт від Сан-Крістобалю до Паленке займає якихось нещасних 250 кілометрів, проте пролягає він високо в підхмарних горах серед непролазних хащ, і сказати про цей шлях як про звивистий, означає не сказати нічого. У цих двісті п’ятдесят кілометрів втиснулися близько двох тисяч поворотів та дві сотні reductor de velocidad

[109]. Не думайте, я і не помишляв їх рахувати, то мені потім водій так сказав, хоча, судячи з власних відчуттів наприкінці того пекельного спуску, скажу, що навіть відкинувши вигини дороги менш ніж на тридцять градусів, вам однаково здаватиметься, що поворотів там не менше двохсот тисяч.

Пригадую, ще під час підготовки подорожі у Стокгольмі я читав на сайті «TripAdvisor» про цю дорогу. Якась експресивна американка аж напухала від натуги і, не шкодуючи слів, виразисто описувала поїздку від нагір’я Сан-Крістобалю до низинного Паленке. Панянка поганила та каляла ні в чому не винний гірський серпантин, звідусіль ліплячи до нього незавидні епітети, як от «проклятущий», «окаянний», «осоружний» і т. д. Мені чомусь запам’яталась одна її недолуга думка, де жіночка виводила: «Мого чоловіка, якого ніколи в житті не закачувало в машинах, і то закачало ледь не до смерті на тій клятій дорозі». Ото я тоді насміявся і досхочу покепкував з полохливих американців, про себе думаючи: «Та ні! Ви що, люди? Це не про мене! Куди тим америкосам до мене? Бач, позвикали, сопляки розбещені, до своїх магістралей та автобанів, а вже як трохи потрусило на гірській дорозі, то готові копита відкинути».

Ех…

Водій нахилився у салон, щось пробурмотів до пасажирів, затим, намотуючи туман на колеса, ми залишили Сан-Крістобаль. Обруч мене сиділа руденька іспанка з Барселони (на жаль, у світлі трагічних подій, до яких неухильно ніс мене набитий, спертий повітрям і мексиканцями мікроавтобус, я забув її ім’я). Дівча сяк-так перекладало мені на англійську все те, що муркав шофер. А говорив він щиро, невигадливо та інтелігентно:

- Їхати п’ять годин. Через дві години зупинимося поснідати. Багато не їсти! В салоні не блювати! Якщо когось прикрутило, кричіть завчасно!

Після цих слів люд у фургоні, наче по команді, дістав з кишень, сумок чи гаманців якісь таблетки і дружно запхав собі в пащеки. Усі, крім мене.

- Що за пілюлі? - поцікавився у руденької.

- Це щоб не робилось нудотно по дорозі… ну, щоб не закачувало.

«Слабаки!» - думаю.

Однак, не минуло й півгодини, як я круто відхрестився від своїх нерозважних і хвалькуватих суджень. У задній частині автобуса мене підкидало й торсало, неначе запраний кросівок у центрифузі пральної машини. Ми то летіли гінко вверх, аж у животі метелики пурхали, то зривались сторчголов донизу, так стрімко, що аж дух перехоплювало. На поворотах вправо я всім тілом навалювався на руденьку іспанку, а на вигинах вліво - смачно хряскав носом об брудне віконне скло. Проте найбільше дошкуляли оті кляті reductor de velocidad, які кучугурились через кожні кілька сотень метрів. Не встигаємо розігнатися, уже гальмуємо, затим - бух! - підлітає перша пара коліс, далі - бах! - підскакує друга (іноді ще - клац! - прикушую зубами язика), а потім знову розганяємось, знову пригальмовуємо, і так до безкінечності…