Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Я почувався справжнім волоцюгою, коли в станційному туалеті ретельно начищав собі зуби, обмивав мармизу і натирав милом залежалий торс, - щоправда, інших варіантів у мене не було, позаяк з’являтися перед очі Мігелевого сімейства у такій покошланій і напіврозібраній конфігурації, в якій я прибув з Оахаки після чергової (дай, Боже, щоб останньої!) мескалевої пиятики, мені зовсім не кортіло. Крім того, я розсудив, що приплентатися до них додому з самого рання було б кричущим свинством і варварською невихованістю, а я найменше хотів, щоби після мене славна сімейка мого друзяки почала думати, ніби Україну заселяють нетесані троглодити. Тому причепурившись, наскільки це було можливо у тісній вбиральні, я всівся мов той формений волоцюга, заклавши під себе ноги, на одній із лавок автостанції. І став чекати.

Тим часом сонце, мовби зітканою зі своїх променів мітлою порозшарпувало молочні клубні імли й позаганяло їх далеко в гори. Температура прудко полізла угору.

Рівно о дев’ятій я розім’яв задублі кінцівки і неквапом почвалав до помешкання Ани Марії Камерас, бабці Мігеля (хлоп’яга казав мені, що це місце, де протягом дня збирається уся родина). Сан-Крістобаль - зовсім невелике містечко, тому я без зусиль зумів розшукати потрібну мені вулицю на карті і пробрався на неї поміж одноповерховими приземистими cuadras. Звідусіль мене оточували куці вулички зі строго одностороннім рухом, бруковані та неширокі, вздовж яких височіли нерозривні полотнища різноколірних стін, на яких то тут то там вигулькували ворота до патіо або заґратовані вітрини простеньких крамниць.

Нарешті я віднайшов потрібну браму, праворуч від якої теліпалась замурзана табличка з назвою вулиці - Calle Flavio A. Paniagua, а зліва виднівся надряпаний номер будинку - 12. Я зібрався з духом і постукав.

Мені відчинила немолода, але усміхнена прислужниця характерної індіанської зовнішності, обтягнута ошатним білим фартушком.

- Buenos dнas, seсor! Que quiere

[101]?

- Буенос, буенос, - відказую, після чого ніби пароль бурмочу давно заготовану іспанську фразу, щоб якось себе ідентифікувати: - Сой ун аміґо де Міґель

[102], - і дивлюсь, чи розібрала.

- А-а-а, - протягнула наймичка, після чого, не перестаючи посміхатись, впустила мене всередину і провела до вітальні. - Espere un momentito, seсor

[103]!

Господа у Мігелевих баби та діда виявилась чималенькою, хоч і дуже старою. Я всівся до крісла за розлогим дубовим столом і став чекати. За хвилину до мене спустилась бабуся Мігеля - на вигляд владна і строга жіночка з дуже коротким кучеристим волоссям, геть посріблена сивиною. Забачивши мене, вона скинула показну личину строгості і радо-радо обкотила мене цілим водоспадом слів, з яких я зрозумів лише три: «Miguel», «amigo» і «encantada

[104]».

Нарешті я трохи остудив її ораторський запал, пробурмотівши:

- Но еспаньйол, сеньйора…

Ана Марія Камерас ошаліло, аж перелякано витріщилася на мене. «От лихо, Мігель, схоже, не попередив», - хутко зметикнув я. Відтак стара сеньйора залопотіла ще швидше і експресивніше, щоправда, звертаючись уже більше до стін і зображень святих, що висіли на них, обурено розмахуючи зморшкуватими руками. Мігель казав мені, що його сестра чудово справляється з англійською, одначе поки що ніякої сестри я не бачив і почувався трохи ні в сих ні в тих…

Але хай там як, мушу віддати бабусі належне: прийняла вона мене, мовби заморського принца. Спочатку за її наказом служниця провела мене у ванну і дала два неосяжних махрових рушники та різні миючі причандали, щоб я побанився з дороги. Після купання стара сеньйора припросила до столу і нагодувала смачнючим сніданком, який лиш трохи поступався вечерям у «La Villada Inn Hostal». А потім з’явився Мігелів дідуньо - Авраам Пенагос. Уже в літах і весь зіщулений, однак ще вельми бойовий та затятий, він браво причовгав на кухню і вмостився напроти мене. Вигляд він мав такий, наче не боявся нічого і нікого на світі, окрім своєї Ани Марії.

Замшілий дідок упирався і до останнього не хотів визнавати, що я не розумію іспанської. Весь час, поки я жував, Авраам Пенагос невідь-що торочив та розказував мені, раз-по-раз перериваючись і щось співчутливо перепитуючи. Скоро я остаточно впевнився, що дідуньо навіть не припускає думки, що хтось з іншої частини планети може не знати castellano

[105], тож просто кивав у відповідь, на що дідуган зраділо стрясав старечою головою і знову брався за нескінченну оповідку. Мабуть, таки щось вельми цікаве подейкував… Принаймні, я так припускаю.

Після сніданку Ана Марія Камерас спромоглася на мигах втовкмачити мені, що мама та сестра Мігеля з’являться не раніше другої, і що до цього часу я можу поблукати містом. Я подякував їй, справедливо зметикнувши, що це таки краще, ніж сидіти і слухати безкінечні Авраамові історії. Тож я покинув наплічника, надяг на плечі сорочку, яка зігрівала хіба що мою душу, сховав у кишеню клапоть карти і подався досліджувати чергове мексиканське Зокало.