Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

На тому ліричний мескалевий вечір не завершився. Перед тим як ретируватися з алкогольної вакханалії, ми з Пітером прикупили в одному з кіосків два бутля хорошого мескалю і взяли їх з собою у хостел.

Врешті-решт лишились тільки ми вдвох. Голландець відправив свою подружку спати, а Рейчел, погрожуючи здійняти торнадо скандалу, відбила від нас Кена.

Ми відкоркували пляшку і залізли в басейн. Над нами ряхтіли шафранові зорі, десь далеко у темряві на півночі тихо бриніли гори. В дрімотній безмовності було чути навіть те, як б’ється серце землі. А ми лежали в теплій воді басейну, потроху цмулили пекельне пійло і дивились на цитринові розсипи сузір’їв, які віддзеркалювались у зморшках гірської води, в самому серці Оахаки - найбіднішого і найчарівнішого мексиканського штату.

- That’s how the real life should be

[100]… - тихо проказав Пітер.

Я двічі гикнув і ляснув долонею по воді. І більше ні звуку. У мене не знайшлось жодного аргументу для заперечення.

* * *

Коли я пробуркався, в моїх вухах дуділо так, наче в кімнаті під стелею шугала зграйка буйних джмелів, причому на надзвукових винищувачах. Вестибулярний апарат збунтувався і навідріз відмовився передавати у мозок вичерпну інформацію про моє розташування в просторі. А ще ломило ноги, трохи судомило живота і крутило в потилиці.

Я рвучко всівся на ліжку (голова ледь не лопнула від болю) і скрушно зітхнув. Той день і без гидотного похмілля мав бути сумним. Кен та Рейчел ближче до повечір’я готувались повертатися в Техас, а Марія з Пітером ще до обіду вирушали далі по Мексиці. Пізно ввечері нічним автобусом я сам від’їжджав до Сан-Крістобаля.

Борсаючись як неоковирний ведмідь після зимової сплячки, я сяк-так спромігся одягтись і піднявся нагору. Виявилось, що вночі у сусідню кімнату підселили двох симпатичних британок. Коли, крекчучи та кахкаючи, зі скуйовдженою шевелюрою, одутлим писком та запухлими очиськами я вивалився в коридор, дівчата аж відсахнулися від мене, а потім ледь чутно і перелякано привітались. Я розсудив, що зараз, певне, перебуваю не в найкращому стані для знайомств, тому лише кивнув їм, проскрипівши «hello», наче стара шарманка, і вибрався до сонця.

Так вийшло, що я прокинувся першим, і ще довго сидів самотою в ресторанчику і чекав, поки хтось складе мені компанію за сніданком. Я коротав час, переглядаючи учорашні фото на своїй камері…

Хвилин за двадцять в їдальню спустились обидві парочки. Ми сонно привітались.

- Кене, - кажу я, - якого дідька ти поробив такі фото?

Кен з неприхованим подивом зиркнув на мене з протилежного боку стола.

- Які такі фото?

- Ну ті… з дівками вчора… вони ж страшні!

Тут Кен ще ширше очиці вилупив:

- Хто страшний?

- Дівки! Хто ж іще?!

- Йолопе, ти ж сам просив!

Тепер настала моя черга корчити здивовану міну.

- Що?!! Я просив? Я не просив!

- Просив!

- Що, точно?… - обережно перепитав я.

Кен, Пітер та Рейчел одночасно закивали головами. Я примовк і уткнув носа в тарілку. Спливло кілька хвилин.

- От, чорт… - я мляво жував тортильї з яєчнею й помідорами, силкуючись воскресити у пам’яті ті з учорашніх подій, котрі не втрапили на камеру. - А тепер давайте по-порядку, - кажу. - Як в дідька сталося, що ми надибали той фестиваль?

Кен ледь не вдавився помідором, навіть Піт зачудовано хмикнув, а потому обидві парочки проштрикнули мене осудливими поглядами.

- Ясно… - тихо мугикнув я і вирішив за краще сконцентрувати свою увагу на таці з тортильями, які парували перед моїм носом.

Після сніданку до нас підсів Чей-молодший.

- Сьогодні, якщо бажаєте, я можу звозити вас на екскурсію до мого друга. У нього завод, де… де виготовляють… - тут Чей прискіпливо подивився на мене і обережно доказав: - Мескаль.

Я застогнав і з’їхав униз на стільці, а Кен зареготав як ненормальний.

* * *

Я таки поїхав на ту чортову екскурсію, щоправда, без Марії, Пітера, Рейчел та Кена. Зате з двома британками.

Перед тим я провів голландців до автостанції, звідки вони продовжили свої мандри Мексикою, тримаючи курс на далеку Мериду, - адміністративний центр найбільшого мексиканського штату Юкатан, а техасці лишилися в хостелі - пакувати пожитки перед відльотом до Мехіко, де пересідали на літак у Даллас. Така вже доля всіх «бекпекерів»: ти приїжджаєш у місто, заводиш нових друзів, прекрасно проводиш час, але на третій чи четвертий день заново вкладаєш свій наплічник і подаєшся геть - перебираєшся в інше місце, де все починається спочатку.

Тож ні голландці, ні техасці не могли супроводжувати мене в черговому хрестовому поході до землі мескалевої. Жаль, вони стільки всього проґавили. На мескалевому заводі мені детально розжували технологію виготовлення мескалю, розказали про історію розвитку мескалевої індустрії, а також дали добрячу порцію дармового пійла усіх смаків і відтінків. (От знову! Ну не можна ж так!)