Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Вони прискіпливо обмацували мене голодними непроглядними очима, кокетливо тріпочучи довжелезними віями. У нас дівчата так дивляться тільки на Брюса Уілліса по телевізору. І то лише під час прем’єри. (Безкоштовна порада самотнім: якщо у вас світле волосся, сині очі і проблема з пошуком коханої, не скупіться на квиток до Мексики. Даю голову на відсіч, ви не пожалкуєте.)

- У вас… Ах! Ох! У вас такий синє око! - не відставали seсoritas.

- Я знаю, - кажу, і роблю ще один крок назад.

- Ох! Ах!

Вони щось знову запитували у мене, всього й не пригадати. Однак я був геть не налаштований їх клеїти. Більше переймався своїм розкваслим носом і головним болем, який з’явився чи то від того, що мене хрьопнули ананасом, чи то від наростаючої спеки.

Отак-от перемовляючись, дівахи притисли мене до стіни будинку. Я вже готувався відбиватися і кричати «ґвалт!», коли з-за рогу вигулькнули біляві голови моїх голландських друзів.

- Ну як ти, не нудьгуєш? - гукнула здалека Марія.

- Ні. Ви саме вчасно, - полегшено видихнув я.

Мексиканки розчаровано відступили. Я чемно розкланявся з тими німфоманками й поквапно ретирувався, пославшись на негайні справи з товаришами.

- Вони тебе клеїли? - гигочучи спитав Пітер.

- Нє, ми лишень погомоніли.

- Отак просто стали посеред вулиці й почали базікати? - глузував той далі.

Я лиш відмахнувся.

- Пішли, я куплю собі води, - кажу. - Треба щось прикласти до носа.

Ми спинилися біля рундука на колесах, аби купити банку «Coca-Cola».

І що ви гадаєте? У цей момент дівулі наздогнали мене і стали переді мною, висолопивши язики, як два пуделя на собачій виставці.

- Ми дуже приносить багато пробачення, сеньйор, але… тойво… можна з вами робить фото?

Я стовбенів перед ними, приклавши холодну баночку до напухлого нюхала, але не скажу, щоб мені було неприємно від їхнього прохання.

- Я ж казав, вони тебе клеїли, - ледь чутно шепнув Пітер.

Я непомітно штрикнув його під бік, мовляв, не патякай зайвого, а вголос відказав:

- Ну, добре, давайте, - тихо шмигнувши аморфним дзьобом.

Дівулі, схоже, не дуже переймалися тлом майбутнього фотознімка. На радощах вони просто на дорозі мерщій схопили мене під боки і підперли упрілими цицьками. Я акуратно, не втрачаючи гідності і не переходячи меж пристойності, обійняв їх за стани.

Пітер кілька разів клацнув камерою. Дівок аж розпирало від захвату.

- Піте, будь ласка, зроби фото і на мій фотоапарат, - попрохав я, думаючи собі, хай буде на згадку, онукам показувати.

Зроблений знімок я роздивився значно пізніше і… ледь не заплакав. Композиція виявилась безнадійно зіпсутою. У центрі - я з синіми очима, засмаглий і сухоребрий, по боках - дві пишногруді мексиканки з розкритими ротами, позаду Оахака і розжарене небо. Це ж треба, щоб я примудрився спаскудити таку ліпоту тим ідіотським головним убором!

Я уявив собі, як через кілька років одна з мексиканок з гордістю показуватиме вицвілу світлину своїм круглолицим чадам:

- Оце, синочку, подивись: справжній, живий українець, якого твоя мама колись зловила на вулиці в Оахаці.

А я там стою, як пришелепуватий, з червоним розквашеним носом і солом’яним капелюхом, напнутим задом наперед.

* * *

На тому наші пригоди не завершились. Попереду нас (читай: в першу чергу мене) чекало ще більше випробування.

Я і голландці знову возз’єднались із сімейством Валерді, і ми всі разом потюпали вечеряти. По дорозі на вулиці я неждано-негадано спіткав Стівена де Трейєра, з яким познайомився в Пуеблі, та його худеньку подружку.

- Не може бути, Стіве! - заволав я.

- Неймовірно, Максе, це ти! - крикнув бельгієць. - Де б ми ще побачились?

То справді було неймовірно: стрітися отак удруге у зовсім іншому місті. Ми з розмаху гучно ляснули правицями й душевно обнялись, хоч до цього були знайомими лише одну ніч. Я розказав про Ґелаґетсу, Стів коротко повідав про свої з дівчиною походеньки. Бельгійська парочка довго не затримувалась в Оахаці, того ж вечора вони їхали далі в Сан-Крістобаль, а звідти у Паленке. Я не відав, чи ще коли побачу їх, але було напрочуд приємно думати, що навіть у незнайомому місті Мексики я зустрічаю своїх знайомих.

Після вечері наша брава ватага тримала раду, чим далі зайнятись. Вечір тільки починався, додому ніхто й не думав їхати.

- Давайте підемо однією з вулиць, які простягаються від Зокало, - запропонував я. - А там подивимось, може, щось надибаємо цікавеньке.

І хто мене ото за язика смикав?…

Забув сказати, Зокало в Оахаці таке ж, як і всі інші Зокало. Квадрат площі, собор, парк, і далі по тексту. Оахакське Зокало обтинали чотири вулиці: дві тяглися паралельно одна одній з півночі на південь, а дві інші - з заходу на схід. От тоді-то лихий мене й поплутав вибрати саме ту вулицю.

Вулиця, на яку подався наш квінтет, називається Manuel Garcia Vigil. Вона пробігає повз міський кафедральний собор - може, саме тому вона так впала мені в око.

Тож ми повільно шпацирували в щільному натовпі мексиканців, а з гір поміж чіткими квадратами приміських кварталів уже сповзали щупальці нічної прохолоди. Народу надворі було достобіса, і всі чомусь тюпали в одному з нами напрямі.