Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Потім наплила тінь і я побачив над собою перелякане обличчя Пітера.

- Чувак, ти живий?

Тінь зникла, під капелюхом Пітера випірнула білява голівка Марії.

- Чому ти не втримав його? - з чисто голландським прагматизмом причепилась дівчина. - Ми б зараз мали цілий ананас!

Її, схоже, геть не бентежило, що мені ледь голову не знесло. Я глянув на неї, вип’яв нижню щелепу вперед і…

Пам’ятаєте бородатий анекдот, у якому вчителька питає у Вовочки:

- Вовочко, а що твій тато сказав, коли упав з яблуні?

- Матюки не переказувати?

- Нє.

- Ну, тоді нічого.

…От і я тоді нічого не сказав. Я нічого не сказав про Оахаку, Ґелаґетсу, ананаси і двічі нічого не сказав про ідіотський звичай шпурляти різні штуковини зі сцени у мирних глядачів. Одразу після того, як я нічого не сказав, Пітер справедливо розсудив, що я живий, і зраділо оповістив про це на увесь майданчик:

- Він живий!

- Йl estб vive

[92]! - гучно повторив Енріке іспанською.

З натовпу донеслись ріденькі оплески й полегшені зітхання. Голландець з хлопчиком допомогли мені підвестись і всістися на місце. Я з подивом узрів, що чарівна мексиканка, яка так влучно поцілила в мене фруктом, ще стоїть на сцені. Забачивши, що я прийшов до тями, вона привітно всміхнулась, зробила реверанс і послала мені повітряний поцілунок.

Я не тримав на неї зла. Аніскілечки.

- Щоб ти здохла, кобило! - кинув я їй услід українською, віддираючи від щік і носа шматки ананасової кори.

- Що ти їй сказав? - спитав мене Пітер.

- Нічого особливого. То таке древнє слов’янське благословення.

Мушу визнати, кидок у дівулі вийшов на славу: удар прийшовся мені точно в дзьобик. Мій ніс розпух і почервонів, а болів так, що з очей чвіркали сльози, варто було лишень торкнутись до нього. А ще мене дратували погляди сусідів-мексиканців, які замість того, щоб поспівчувати моїй біді, наче промовляли: «Це тобі не Європа, біломордий ґрінго, тут ґав не лови».

Останній номер я додивився сяк-так. Після нього сердито напнув кукурудзяну шляпу на вуха і, несамовито штовхаючись у натовпі присадкуватих mexicanos, посунув до виходу.

Треба сказати, люди звертали на нас увагу. Маю на увазі себе, Піта та Марію, бо Кен та Рейчел, коротконогі, опасисті та засмаглі, косили під місцевих. По-перше, ми були вищими за всіх. Наші три голови в брилях з широкими крисами стриміли над затертою навалою мексиканців, наче три вітрильника посеред чорних хвиль. По-друге, ми всі мали те, чого не було і ніколи не могло бути в жодного мексиканця, - світлі очі. По-третє, ми були європейцями, а я ще й із такої далекої та загадкової для мексиканців України, що у Мексиці, особливо серед дівок, спричиняло справжній істеричний захват. Знаєте, коли в Європі кажеш «я з України», нерідко чуєш зневажливе «пхе» у відповідь і ловиш на собі зверхні, іноді презирливі погляди. Зате варто комусь спесиво пробуркати «I’m from US

[93]», усі миттю розстеляються перед ним і готові з рідного батька шкуру здерти, аби догодити чужоземцю. У Мексиці все навпаки: люди втомились від американців.

- Ти звідки?

- Я з Огайо.

- А ти?

- А я з Техасу.

- Ah, whatever

[94]…

Зате, якщо ти європеєць, - ти уже величина. Причому, чим з дальшої Європи ти приїхав, тим більш принадний для мексиканських seсoritas. Інший раз не встигали принишкнути останні виляски мого розкотистого «soy de Ucrania

[95]», як чоловіки зачинали шанобливо кивати головами, приговорюючи «oh, seсor, esta bueno

[96]», а яскраве жіноцтво томно зітхало і зачинало пришвидшено дихати.

Так що знайте всі: українець у Мексиці - то велика сила!

Зрештою ми вибрались від сцени на вільний простір. Марія та Пітер попрохали мене трохи почекати поки вони збігають в Інтернет-клуб та перевірять пошту. Я погодився і, поки вони шпорталися у світовій павутині, мляво походжав туди-сюди головною вулицею Оахаки.

Несподівано я вчув, як хтось негучно кахикає за моєю спиною і легенько смикає за краєчок майки. Я крутнувся навкруг і узрів перед собою пару молодих пишних мексиканок, здорово розпашілих від спеки. Вони безсоромно підсунулися впритул і прикипіли до мене своїми карими очиськами. Я, коли зазирнув у ті очі, подумав, що вони, либонь, напідпитку і зараз ще, чого доброго, повалять мене та почнуть перчити прямо на дорозі.

- De dуnde es usted

[97]? - облизуючи губки спитала одна, та, що ледь не вперлась у мене грудьми.

- Я не розмовляю іспанською.

На славному личку смаглявки відбився відчайдушний процес пошуку належних слів, після чого вона повторила питання вельми поламаною англійською:

- А звідки ви приїжджають?

- З України.

Тут обидві мадемуазелі мов по команді порозкривали роти, затим синхронно прикрили їх долоньками, а тоді по черзі заохали й заахали:

- Ах! Ох!

Я лише стенув плечима. Мене вже втомлювали ці одноманітні діалоги, які я мав повторювати кожному стрічному. Мексиканки ще ближче притислись до мене. (Якби я тут же не зробив крок назад, вони б уже точно звалили мене на бруківку.)

- І що, ви приїхать тут зовсім один-один?

- Так, я приїхав сам.

- О, Боже! Ох! Ах!