Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Виявилося, я мав рацію. Тільки-но ми припленталися до відкритої круглої сцени, оточеної амфітеатром простих бетонних лав, між якими майоріли на слабому вітрі мексиканські прапорці, не встигли надати своїм лицям опецькуватого вигляду (мовляв, отакі-от ми йолопи, не купили зарані білетів), як до нас надбігло відразу кілька жіночок шельмувато-розбійницької зовнішності.

- Квитки? Які квитки? Немає у нас ніяких квитків! - лементували вони, бризкаючи слиною, а потім проказували тихше і крізь міцно стиснуті зуби: - Шістдесят баксів…

Поторгувавшись, ми зійшлися на ціні сорок доларів за квиток і купили три штуки, а хапкі жіночки подріботіли далі, на все горло гарикаючи:

- Та ви що? Які квитки? Та нема у нас ніяких квитків!

Отак ми пробралися на Ґелаґетсу.

Сонце пражило нещадно. При вході до амфітеатру милолиці дівчатка роздавали простецькі солом’яні брилі з емблемою фестивалю. Оскільки Пітер та Марія головних уборів не мали, а я свій фасонистий ковбойський капелюх загубів у Мехіко на згадку про себе та Україну, ми прихопили собі по фестивальному головному убору: фасад кожного бриля прикрашав напис «Guelagetza 2008», а позаду тріпалися скромні зав’язки, щоб можна було легко зорієнтуватися, де зад, а де перед.

Коли ми ступили на майданчик, люду набилось уже чимало, однак нам пощастило всістись недалеко від танцювального майданчика. За нами валом валив розбурханий та веселий натовп мексиканців, потроху розтікаючись і всідаючись на лавах. Останнім з якогось бокового входу, оточений тісним табунцем жилавих охоронців, випірнув губернатор Оахаки і пройшов до спеціально влаштованої ложі.

Незабаром почалось саме дійство. Простір тріщав і розколювався від оглушливої музики, сцена пашіла багатством убранства, вишукані танцівниці гицали, стрибали, вихилялись і стріляли гарпунними позирками зі сцени. Перед кожним номером танцівники піднесено і патетично переказували, звідки вони приїхали, яка там у них гарна земля, врожаї та люди, а потім підносили губернаторові кошики з дарами. Навіть під час номерів окремі танцівники чи танцівниці викрикували зі сцени всілякі дотепи.

Нам з голландцями неймовірно поталанило. Поряд з нами вмостився хлопчина років дванадцяти, який на диво гарно володів англійською. Я навіть гадки не мав, звідки такий міг узятися в країні, де люди не розуміли навіть англійських матюків, хіба… може, відвідував яку-небудь спецшколу? Хлоп’яга першим обізвався до нас, певне, зачувши, що наша брава компанія варнякає між собою тільки англійською, і запропонував себе в ролі безкоштовного тлумача. Він охоче перекладав для нас жарти, які долітали зі сцени, а у перервах навіть переповідав історії походження окремих танків. Звали малого Енріке.

Мексиканські звичаї вимагають, щоб танцюристи не лише розважали публіку своїми хитромудрими па, а й частували її після кожного номера. Щоразу після завершення чергового хороводу, його учасники хапали до рук чималі кошелі й подавалися вздовж краю сцени, кидаючи у натовп різноманітні дарунки. За презенти правили маленькі мішечки з кавою, крихітні, всього два пальці завтовшки, пляшечки мескалю, консервовані сливки в пакетиках, а ще тістечка, цукерки, плоди ківі, манго, а іноді навіть банани.

Мені той звичай вельми припав до душі. Та й кому, скажіть, він не сподобався б? По-перше, це було весело. Після кожного танцю люди підхоплювалися з місць, горлали, пристрибували, вимахували капелюхами, коротше, чого тільки не виробляли, випрошуючи дармові бакшиші. По-друге, це не дозволяло публіці засиджуватися й куняти під тропічним сонцем. Кожен новий гурт метав юрбі нові подачки, і ніхто не знав, яким буде наступний дарунок. По-третє, будь-хто з глядачів мав можливість відхопити собі подарунок, хай навіть якийсь дріб’язок, а потім вихвалятися ним перед менш удачливими сусідами по лаві.

Чомусь так склалося, що отими «менш удачливими сусідами» стали я, Пітер та Марія. Ми всі, включно з нею, були щонайменше на півголови вищими за найвищого на Ґелаґетсі мексиканця, ми однозначно мали найдовші руки і найсвітліші шевелюри в усьому натовпі, одначе стирчали там, мов зачакловані, і не могли нічого вхопити до рук. Хоч як ми скакали, як не махали солом’яними капелюхами, привертаючи увагу розкидачів подарунків, - нічого не допомагало. Фортуна не хотіла залітати в наші брилі.

Щоразу, всідаючись на лавку з порожніми руками, Марія примовляла:

- Значить, впіймаємо щось наступного разу.

І що ви думаєте? Таки впіймали…

Передостанній танець виглядав як ефектний хоровод у виконанні сорока добірних мексиканських красунь. Вони усі були вдягнуті в однотипного покрою одяг, проте кожен костюм відрізнявся кольором та візерунком. Танок вирізнявся ще й тим, що дівчата танцювали з ананасами: кожна дівуля всадовила шкарубкий плід собі на плече і акуратно притримувала його рукою. Отож, сорок файних дівчат - сорок штук хороших пузатих ананасів.