Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Я гарненько нализався, після чого хазяїв син люб’язно відвіз мене на вокзал і проконтролював, щоб я завантажився у потрібний мені автобус до Сан-Крістобаля, а не до Туксли чи Санто-Домінго-Теуантепека. Я зумисне взяв квитки на нічний автобус, щоб таким чином зекономити гроші за одну ночівлю і не марнувати цілий день на дорогу, яка займала аж дванадцять годин.

Прочунявся я в темному омнібусі посеред безпросвітної ночі, геть розкучманий і розбитий після двох вечорів, протягом яких по саме горло накачувався мескалем. У горлянці дерло, з пащеки тхнуло перегаром, і тільки в животі заспокійливо булькало.

Я заліз у гаманець і порахував свої валютні запаси. За чотири дні у Оахаці, за проживання, харчування, питво та екскурсії - за все абсолютно, я заплатив лише 1600 песо! Це менше ніж 25 євро на день! За найкращий хостел, найкращу їжу і за… справжніх друзів. А в Європі за такі гроші вас навіть не пустять переночувати в десятимісній «dormitory».

Я піднявся над сидінням, повернувся в той бік, де за моїми розрахунками мала бути Оахака, і тихо проказав:

- I’ll be back…

XI. Таїна Паленке

…Ще будучи у Мехіко, ми з Томом О’Коннелом багато годин провели, бесідуючи про Паленке. Точніше, Том говорив, а я переважно слухав. Старий змальовував загублене місто настільки виразно, що скоро мені почало ввижатися, ніби я вже побував там і бачив усе на власні очі.

- Побачиш, це місце тобі запам’ятається, - любив повторювати Том. - Люди кажуть, від нього струменить особлива енергія.

Раз за разом Том оповідав, що серед руїн часто можна надибати людей, які лежать на траві, заплющивши очі й розкинувши руки врізнобіч, - набираються сили від тої енергії. Одного разу Том навіть натрапив на якусь таємничу секту в одному з древніх напівзруйнованих храмів Паленке. За словами австралійця, їх було чоловік з тридцять, усі в фіолетових одежинах. Вони стояли посеред руїн і справляли свої таємничі обряди. Серед тих людей не було жодного білого, самі нащадки майя.

Том, якому було далеко за п’ятдесят, який обійшов півсвіту, який останні вісім з половиною місяців мандрував не зупиняючись, який як ніхто розумів і бачив наскрізь цей світ, з непередаваним благоговінням говорив про ту таємничу енергію. Під час однієї з наших розмов я прискіпливо глянув на австралійця і запитав:

- А ти сам, Томе, ти справді віриш у ту енергію? Що ти відчув у Паленке?

Том помовчав, а потім тихо-тихо проказав, зовсім не дивлячись на мене:

- Не знаю… Це зовсім різні речі, коли стоїш там і відчуваєш, і коли потім переказуєш те, що відчував. Я переповідаю тобі, що люди кажуть і що сам бачив. Ти приїдеш туди і сам усе збагнеш. Єдине, що можу сказати напевне, то це те, що мені зовсім не хотілось звідти йти. Я міг годинами сидіти на руїнах Храму Хреста, не відчуваючи ні спраги, ні голоду. Мені чомусь страшенно кортіло там залишитись…

* * *

Сан-Крістобаль - виняткове місто на моєму шляху. По-перше, усі туристи включно з самими мексиканцями в один голос вторують, що Сан-Крістобаль де лас Касас - це найбільш мексиканське місто серед усіх інших мексиканських міст гарячого півдня, своєрідне серце сущої Мексики, а штат Чіапас - найчарівніша, хоч може, трохи дикувата мексиканська губернія. По-друге, Сан-Крістобаль - то батьківщина Мігеля, мого бравого друзяки, який нині ніжився десь на середземноморському узбережжі Іспанії. У цьому місті мене чекала уся його рідня, відмінний прийом, можливість відіспатись, відлежатись і відмитись, а також феєричний (за словами мексиканця) тур по джунглях та руїнах майя, про який мала подбати сестра Мігеля.

Тож під час останньої екскурсії до мескалевого заводу я прикупив дубове барильце найкращого мескалю (не йти ж до людей з порожніми руками), чуйно розпрощався з Оахакою (чомусь слабко пригадую цей момент…) і чкурнув на Мігелеву батьківщину.

До Сан-Крістобаля я добувся без пригод. Навіть якщо якісь і підвернулися на зміїстому серпантину серед зелених хащ, я однаково їх проспав, згорнувшись калачиком на вузенькому кріслі.

Пом’ятий, голодний і заспаний я вивалився з автобуса на перон перед зовсім крихітною, трохи більшою від приватного будиночка автостанцією. Годинникова стрілка щойно встромилась у сріблясту сімку на циферблаті; простір над головою обліплював цупкий ранковий туман. Якщо ви пам’ятаєте, то з «теплих» речей я брав лише тонюсіньку сорочку з короткими рукавами, оскільки розраховував, що у Мексиці, та ще й на півдні, та ще й у розпал літа усюди буде надміру спекотно. А проте у Сан-Крістобалі, який розкинувся на нагір’ях Чіапасу на висоті цілих 2100 метрів над рівнем моря, мене чекало гірке і кусюче розчарування. Не встиг я висковзнути з автобусного черева, як крижаний проймаючий вітер погнав мене копняками до автостанції. Термометр, який так доречно приклепали до одного зі стовпів, у розпал літа, на самому півдні Мексики, показував, зараза, аж 9C. Цокочучи зубами, я забрав багаж і мерщій заховався у приміщенні станції.