Мертва тиша

«Ні», — каже мені Кейн, насупивши брови від зосередженості, намотуючи стабілізуючу пов’язку на мою руку. «Принаймні тут у нас є шанс». Він дивиться на мене. «Ти вчинила правильно».

Його слова проривають дірку прямо в мені, прямо в будь-якому захисті, який у мене залишився.

«Вибач», — випалюю я. «Вибач, що втягнула нас у це. Вибач, що я втекла. Я навіть не знаю, чому я це зробила. Чому не взяла тебе і Нісуса із собою на аварійну капсулу? Або кожного з нас у окрему, я не… я просто не розумію». Я розчаровано хитаю головою. «Я не пам’ятаю».

Його рухи сповільнюються, а потім припиняються. «Ти не втягувала нікого з нас у це. Ми всі погодилися, пам’ятаєш?» Очевидно, він пам’ятає. Принаймні цю частину.

«Через заперечення», — нагадую я йому.

«Коли будь-яка група з п’яти осіб погоджувалася робити що-небудь без заперечень?» вказує він.

«Все одно я відповідальна, я не повинна була…»

«Клер, я не маю на увазі бути жорстоким, але ти не такий хороший лідер команди», — каже він, і в кутиках його губ мерехтить втомлена посмішка. «Якби ми не вважали, що ризик того вартий, ми б не пішли. Крапка. У кожного з нас були свої причини».

«Але я вирішила».

“Ти зробила це? Я не… Нічого з цього не здається примусом». Він зупиняється, біль промайнув на його обличчі. Я не знаю, кого він пригадує: Лурдес, Веллера чи Нісуса. Але це хтось, кого ми втратили. «Але це було?»

Я киваю, а потім прочищаю горло, щоб сказати: «Так. Це було реально».

Він тихий.

«Корабель знайшов мене в одній із рятувальних капсул «Аврори» трохи більше двох місяців тому. Останнє, що я пам’ятаю, це те, як прокинулася на мостику біля Лурдес…» Я не можу цього сказати. «Поруч з Лурдес, — закінчую я. «Я навіть не пам’ятаю, як вимкнулася». Сором охоплює мене під час сповіді. «У мене був перелом черепа, але він зажив, я мала би пам’ятати, але не можу. Цей час просто… минув».

Він знову починає обертати мою руку. «І ти подумала, що залишила нас помирати. Що ти втекла, щоб врятуватися. І через це заблокувала свою пам’ять».

З одного мого ока тече сльоза, і я відвертаюся, щоб він не бачив. “Так.”

Він замислено шумить. «Ти вже здогадалася, мабуть, що ти полетіла, щоб нас рятувати? Щоб отримати допомогу?»

Я піднімаюся вгору або намагаюся. Він кладе руку на центр моїх грудей, щоб штовхнути мене. — Тоді чому я не взяла з собою вас і Нісуса? Я вимагаю відповіді. «Ми всі могли б легко втекти».

Він довго мовчить, і я відчуваю приплив щирого задоволення. Нарешті він повірив у те, хто я.

«Я не все пам’ятаю», — нарешті каже він.

І крихітка надії, що залишилася в мені, вмирає, перетворюється на попіл.

«Але я знаю, що на той момент було б важко сказати, яка ситуація була більш ризикованою», — каже він. «Корабель з їжею, киснем, водою та працюючими двигунами чи двадцятирічна аварійна капсула з обмеженими можливостями та запасами, яка не обслуговувалася більше двох десятиліть?»

Як тільки він це говорить, я бачу його логіку. Я майже чую дискусію. На мою думку, я була логічною людиною, яка ризикнула б і пішла по допомогу, тому, хто не мав технічних чи механічних знань, необхідних для підтримки (переважно) працездатності «Аврори» до прибуття допомоги. Я б посперечалася про це.

Але це все припущення. Кейн нічого не знає напевне.

Я відкриваю рота, щоб заперечити, але він випереджає мене.

«Я не знаю, що трапилося», — каже Кейн. «Але я знаю тебе. І як би ти не намагалася відсторонитися від нас, триматися на відстані, ти б ніколи не залишила нас позаду. Ти боялася бути пораненою, але ти не боягуз». Він завершує обмотуваня та приклеює кінець на місце.

«Але…»

Він відштовхується, щоб подивитися на мене. «Якщо ви не можете довіряти собі, ви можете довіряти мені?» — запитує він, його погляд без вагань зустрічається з моїм.

Я завмираю, але він не відступає, просто дивиться на мене, чекаючи.

«Так», — витримую я, мій голос скрипить від зусилля.

«Добре. Тоді, можливо, ти зможеш витратити сили на те, щоб з’ясувати, як ми збираємося це пережити, і ти зможеш розповісти мені все, чого я не пам’ятаю, поки ми це робимо». Він пропонує мені руку, щоб допомогти мені сісти.

Я сприймаю це, тепло й чуйний тиск його пальців на мої, такий контраст із годинами раніше, що я не хочу відпускати.

Так що я досі не знаю, що думати.

Кейн дивиться на наші зчеплені руки, але нічого не каже. Проте ледь помітна усмішка викривлює його губи.

«Я можу розказати тобі те, що пам’ятаю», — кажу я, намагаючись не звертати уваги на жар на своєму обличчі. «Але я не маю великих планів щодо втечі».

«Ти щось придумаєш», — спокійно каже він.

Я закочую очі. «Це може бути трохи вище мене. Ми не можемо полагодити двигун без деталей, які зараз у мільйонах маленьких шматочків десь там». Я невиразно показую в бік «Аврори». «Ніхто не знає, де ми. Верукс припускає, що ми мертві, що, напевне, добре. Зрештою хтось може прилетіти перевірити вибух, але ми не можемо повідомити своє місцезнаходження, щоб попросити допомоги. І нам нічого… — Я зупиняюся, мій погляд падає на перекинутий аварійний маяк.