Мертва тиша

Грація — інша жінка в подібному становищі. Її волосся зібране в тугі локони, розташовані близько до черепа. Її руки підняті вгору, а крила нахилені ідеально перпендикулярно до тіла, лише з легким вигином до середини, ніби хтось готується пірнути. Вона теж одягнена в ненадійно складені тканини, але повністю закрита.

Я підтягуюся до основи статуї і шукаю отвори для гвинтів.

Веллер видає нетерплячий голос. «Забудь про це». Він відштовхується від стовпа, його рука випадково стикається з моїми ногами і змушує мене схопитися за основу статуї, щоб зберегти рівновагу. Моє серце калатає від паніки від майже промаху.

«Веллер!» обурено кричу я.

Він не відповідає, і коли мені вдається випростатися настільки, щоб озирнутися на нього, я бачу, як спина його костюма прямує коридором до мостика. Сучий син.

«Я виходжу», — негайно каже Кейн.

«Ні, ні», — кажу я. «Ти залишаєшся на ЛІНІ, і це наказ. Я збираюся закінчити це, а потім піду надеру Веллеру дупу».

«Вибач, ТЛ», — бурмоче Нісус. «Це була моя ідея».

«Не твоя вина». Я глибоко вдихаю. «Тепер дозвольте мені зосередитися».

Перші два шурупи викручуються легко, третій трохи прилипає, але четвертий не піддається. Я тягнуся до плазмової дрилі, коли навколо мене починається тихий гул. Я відчуваю тремтіння в основі Грації.

“Кейн?” Мій голос нетвердий. «Ви чули це?»

«Ми теж це відчуваємо», — каже Кейн. «Повертайтеся сюди, зараз».

Шум стає голоснішим, перш ніж я можу відповісти. За винятком того, що це більше, ніж просто шум — це звук і відчуття руху, коли гігант прокидається.

Від страху мені пересихає в роті, але я вириваю слова. «Веллер, ти мене чуєш?» — запитую я, спускаючись зі стовпа, залишаючи Грейс бовтатися на останньому гвинті, що залишився. «Відповідай мені, до біса».

Без відповіді.

Більше ми нікого не бачили, а умови на рівняхх, які ми обстежили, здавалося б, роблять життя тут неймовірним, якщо не неможливим. Але хвилювання все одно чіпляється мене. Якби хтось вижив тут так довго, він, швидше за все, не був би здоровим.

«Нісус, перемкнися на канал Веллера», — кажу я.

«Я намагаюся, ТЛ, але це не…»

Потім без попередження згори ллється тепле маслянисте сяйво. Я автоматично піднімаю руки, щоб захистити очі. Це як в одну мить перейти від опівночі до полудня.

Я повільно опускаю руку, поки мої очі звикають до світла. І мені потрібна секунда, щоб зрозуміти, що відбувається. «Світло горить», — здивовано кажу я.

«ТЛ, цей шум, я майже впевнений, що це була діагностика двигунів», — каже Нісус зі стриманою панікою в голосі. «Хтось натиснув вимикач».

«Але як це…» я починаю запитувати, але зупиняюся, коли на мене набігає тінь, яка тимчасово закриває світло. За нею ще одна, а потім ще. Майже як лопаті вентилятора, що проходять через пляму сонячного світла, тільки більш неправильної форми.

Шоломи на наших костюмах майже не дозволяють дивитися прямо вгору, тож я змушена вхопитися за стовп і нахилитися назад, поки не бачу.

Мої легені напружені, і я не можу рухатися, не можу дихати один момент. Я моргаю, намагаючись усунути зображення або перетворити його на складові частини, як це було, коли мені здалося, що я побачила свою матір у вантажному відсіку.

Але це… не галюцинація.

«Боже мій», — шепоче Кейн. «Ви знайшли їх».

У тому місці, де величезний купол з’єднується з корпусом, аж до злегка заокругленої вершини купола, звідки сяє світло, кілька десятків, а може, більше сотні тіл ширяють в невитонченому балеті.

У тих, які ближче до мене, очі відкриті, їхні роти скривлені й застиглі в жаху. Вони одягнені у різний одяг — вечірні сукні, смокінги, халати, мереживну білизну, піжами, плавки та темно-синю уніформу екіпажу «Аврори», — а їхня шкіра вкрита тонким шаром інею та синювато-фіолетового кольору, особливо навколо їхніх ротів. Вони явно були живі, коли середовище проживання зникло.

Одна жінка пропливає просто наді мною, її довге лавандово-фарбоване волосся пливе навколо неї досить близько, щоб бути в межах досяжності, коли б я була на вершині стовпа, намагаючись звільнити Грацію. Вона одна з тих, у халаті з брендом «Аврора», назва корабля вишита непомітним, але хвилястим шрифтом зліва, брудно-біла тканина туго зав’язана на її талії.

Мені пощастило — і вчасно — що її волосся не зачепило мене, коли вона проходила повз.

Але при найближчому розгляді вона трохи відрізняється від інших.

Її лавандове волосся біля скроні стало темно-бордовим, цівка крові, яка застигла в невдалій краплі, тече по її щоці. Одна пофарбована червоною долоня піднята біля її голови, ніби вона тиснула, коли гравітація зрадила її.

Але в її іншій руці? Шестидюймовий м’ясницький ніж, напевне, з кухонь «Аврори». Блискуче лезо стирчить убік від її млявої руки, але дерев’яна ручка прив’язана нижче ліктя шарами клейкої стрічки, які кричать про відчай.

Сам по собі ніж не є великим сюрпризом. Залежно від того, що сталося, легко уявити, що деякі пасажири відчували потребу захищатися. Але ця стрічка, яка перетворює тимчасову зброю на напівпостійний аксесуар, говорить про зовсім інше.

8