Мертва тиша

«Так, з цим у нас все добре», — каже Веллер, махаючи рукою, щоб відкинути моє занепокоєння. «Але чи можемо ми втекти звідси зараз?» Він нахиляється вперед, щоб подивитися вгору через вікно перегляду. «Ми знаходимося далеко за межами відомої території, і я б волів, щоб мене не вдарив якийсь лайновий астероїд чи щось інше».

Веллер справді звучить трохи неспокійно вперше, відколи я його знаю.

«Зрозуміло», — кажу я. «Як тільки класифікуємо сигнал».

Він стогне.

«Отже, Нісусе, ти хочеш сказати, що сигнал, який ми зараз отримуємо, — з самого маяка», — кажу я.

«Ви зрозуміли», — каже Нісус.

Веллер витирає руками обличчя. «Тут немає ніякого корабля!»

Лурдес пильно дивиться на нього. «Є щось. Воно не дає відлуння, як у сигналу-привида. І це має бути саме тут. Але я не отримую сповіщень про зіткнення. Я нічого не бачу ні через вікна перегляду, ні на камерах». Лурдес махає рукою в бік шести моніторів, вишикуваних по боках маленьких товстих скляних панелей у передній частині мостика.

Вона звучить розчаровано. І це зрозуміло. У нас є камери назовні, щоб охопити майже всі можливі кути нашого корабля та прилеглої території. Але у нас немає сканерів, як на великих транспортних, військових і дослідницьких суднах. Сніферам короткої дії, які переміщуються від одного маяка до іншого, вони просто не потрібні. Ми робимо короткі перельоти у відомому просторі між точками, які були нанесені на карту, відстежені та відвідувані роками, далеко за межами смуг руху, що використовують великі хлопці, тож немає ризику наштовхнутися на щось.

Але тут? Тут усе трохи менш звичне, трохи менш визначене. Більше схоже на те, щоб знайти дорогу крізь ліс, а не йти добре асфальтованою автомагістраллю.

Отже… що тепер?

«Увімкніть робоче світло на кормі», — каже Кейн позаду мене.

Я озираюся назад і бачу, як він сперся на перегородку, склавши руки на грудях.

Веллер кидає на нього презирливий погляд. — Напевне я б помітив, якби ми пролетіли повз нього, ХО.

Кейн ігнорує його і навіть іде за мною. Відкритий простір у центрі мостика тісний для нас двох. Його рука торкається моєї. «І нахиліть нашу поточну позицію до мінус двадцяти п’яти відсотків».

Раптом я бачу, до чого Кейн веде. «Зроби це», — кажу я Веллеру. У всіх сніферів є сліпа зона. Ми, як народжені на поверхні планети, часто про це забуваємо.

Веллер хитає головою, але робить те, що я прошу, весь час бурмочучи собі під ніс.

«Лурдес, давай», — кажу я.

Яскраві промені світла, які ми використовуємо для освітлення маяків, щоб ми могли працювати — закручувати чи замінювати всі ті крихітні гвинти — вмикаються. Монітори реагують раптовим спалахом яскравості, затушовуючи зображення на екрані білим спалахом, поки камера не налаштується, а потім…

«Прокляттяова чортівня», — видихає Веллер.

На моніторі перпендикулярно до нас пливе корабель, як блискучий металевий клин лимона в темному чаї космосу.

«Я не… як ти…» Лурдес дивиться на зображення. Слід визнати, що це більше схоже на магічний трюк. Подивіться он туди, та-да!

Кейн посміхається мені. «У космосі немає «внизу». Ця фраза повторюється знову і знову під час навчання команди Верукс commweb, аж до того моменту, коли вона стає жартом серед команд commweb. Під час попереднього туру один із членів моєї команди, Ґерта, вивісила над унітазом табличку: «Можливо, у космосі немає «внизу», але він точно є тут. Прицілься, будь ласка».

Але ідея про те, що щось є так само ймовірно під вами, як і вище, є важкою концепцією для тих із нас, хто виріс з брудом під ногами та небом над головою.

Бажання посміхнутися Кейну у відповідь занадто сильне, щоб протистояти йому, і я здаюся. Але лише на мить.

Він затримує мій погляд на секунду занадто довго, і відчуття зв’язку пронизує мене, як приємний удар електрики.

«Зачекайте, зачекайте», — каже Лурдес, повертаючи нашу увагу до неї. Вона примружується на монітори, а потім підводиться, щоб подивитися через плече Веллера, доки він не відмахується від неї, як від дзижчачого комара. «Ми ще щонайменше за двадцять кілометрів. Це означає…”

«Він до біса величезний», — категорично каже Веллер, безсумнівно, незадоволений тим, що його було проведено в такому великому масштабі. «Що ти очікуєш від нас з цим, ТЛ? Ми не можемо перевозити пасажирів з корабля, який…

«Чому він виглядає… так дивно?» Лурдес збільшує контури корабля на екрані, округле дно, загострені кінці, крихітні темні кнопки ілюмінаторів уздовж видимого боку.

Впізнання раптово і неузгоджено брязкає всередині мене. Ні, цього не може бути.

«Я ніколи не бачила такого пасажирського судна, — каже Лурдес. «А ті труби зверху? Для чого? І виступи з обох кінців. Це не може бути правильно. Це означало б величезні скляні куполи. Ніхто цього не робить. Це було б занадто ризиковано».

Мороз пробігає по моїй шкірі, а ліве вухо знову гуде й тріщить. Лурдес має рацію. Більше ніхто такого… не робить. Чесно кажучи, наскільки я знаю, вони зробили це лише один раз.

Поруч зі мною Кейн мовчить. «Це виглядає як…»

«Так», — кажу я, але це звучить надто близько до благоговійного шепоту. Я пробую знову. “Так.”