Метаморфози

283] Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.

284] В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.

285] От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,

286] От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною

287] Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,

288] Що зеленину худобі даю, що для роду людського

289] Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас - фіміами...

290] Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився

291] Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали

292] В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.

293] Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,-

294] Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:

295] Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине -

296] Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу

297] Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.

298] Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати -

299] Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,

300] Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»

301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше

302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала

303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.

304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого

305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання

306] Сам не зарадить біді,- й поспішив на вершину Олімпу,

307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,

308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.

309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,

310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,

311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,

312] У Фаетона пустив - той упав неживий з колісниці,

313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.

314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38]

315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,

316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,-

317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.

318] Скрізь, куди зором сягнеш,- загибелі слід якийсь видно.

319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),

320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі

321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,

322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.

323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий

324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.

325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий

326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:

327] «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,

328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».

329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,

330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,

331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа

332] Сяйво лила - мимоволі й нещастя приносило користь.

333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті

334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,

335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі -

336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості...

337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.

338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,

339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.

340] Фебові доньки не менше тих сліз - надаремного дару

341] Смерті безжалісній - ллють, і, вдаряючи в груди руками,

342] Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,

343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.

344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,

345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).

346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже

347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? -

348] Зойкнула враз.- Наче з дерева стали». До неї русява

349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння.

350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього -

351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю

352] Ноги корінням, а друга - що руки в гілля замінились.

353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом

354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки -

355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.

356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,

357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.

358] Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,

359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж - о диво! -

360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.

361] «Матінко, зглянься,- поранена скрикує,- зглянься над нами! [39]

362] В дереві тім - моє тіло тепер, я біль його чую!

363] Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою.

364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,

365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій

366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.

367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.

368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,

369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади

370] (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),

371] Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана