Метаморфози

551] Ким я була і якою зробилася, глянь - і побачиш,

552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада

553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,

554] Що народився з землі - дитя, яке мами не мало.

555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,

556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй\

557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого,

558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них - Пандроса і Герса -

559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає

560] Третя, Аглавра,- вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:

561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.

562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду

563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,

564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні

565] Мають науку птахи: язикатий-бо - сам собі ворог.

566] Не на прохання моє - я й на думці такого не мала -

567] Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади -

568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.

569] Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,

570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою

571] Вибрані йшли женихи - не гордуй же ти мною й сьогодні.

572] Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,-

573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.

574] Бог мене вгледів морський у той час - і жагою пройнявся.

575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили

576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я - тікаю,

577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.

578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних

579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва

580] На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба -

581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.

582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього

583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.

584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди,

585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.

586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами -

587] Ледве торкалась його; а за мить якусь - високо в небі,

588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.

589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією

590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним - Ніктімена.

591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім

592] Тільки й мови було - як ота Ніктімена зганьбила

593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, - вину свою тямить,

594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі

595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті». [44]

596] «Хай та наука,- їй ворон в одвіт,- тобі йде на користь,

597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».

598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду -

599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав - сповіщає.

600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий

601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.

602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого -

603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи

604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,

605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.

606] Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,

607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.

608] «Фебе,- встигла шепнуть,- я могла б, народивши спочатку,

609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».

610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.

611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.

612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,

613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.

614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем

615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю

616] Й зброю - стріли сліпі, що в правиці були,- відкидає.

617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі

618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.

619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний

620] Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,

621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою

622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу

623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,

624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,

625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.

626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,

627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,

628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло

629] Сім'я його - й вириває з вогню й материнського лона

630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.

631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,

632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.

633] Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,

634] Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.

635] От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,

636] Донька Хірона,- її народила колись миловида

637] Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала

638] Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши

639] В батька-провидця науку його - провіщала майбутнє.

640] Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись