399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.
400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,
401] Чують - усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.
402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими
403] Німфами він насміявсь, як раніше - над чоловіками.
404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,-
405] «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» -
406] Мовив,- і це справедливе прохання Рамнусія вчула.
407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.
408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59]
409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,
410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.
411] Трави- м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.
412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.
413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,
414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,
415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.
416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе - й закохався
417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.
418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,
419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.
420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би
421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;
422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,
423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.
424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.
425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений - він же.
426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же - палає.
427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!
428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,
429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!
430] Що там побачив - не знає; незнаним горить він, одначе.
431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.
432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?
433] Це ж бо - мара: відвернись - і зникне те, що кохаєш!
434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе
435] Тінь ця - ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,
436] Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.
437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,
438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо
439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.
440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу
441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:
442] «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?
443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.
444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,
445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?
446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї
447] Не дотягнуся - ось так обманутись закоханий може!
448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,
449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами -
450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:
451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,
452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.
453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.
454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!
455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60]
456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!
457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:
458] Ось я до тебе тягнусь - простягаєш і ти мені руки,
459] Я усміхнувсь - усміхаєшся й ти; а заплачу - й у тебе,
460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій - кивком одмовляєш,
461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово
462] Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.
463] Він - це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!
464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.
465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?
466] Те, чого прагну,- я сам. Од багатства я вбогим зробився.
467] О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!
468] Дивно - любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!
469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі
470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.
471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе
472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.
473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».
474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.
475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,
476] Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? - в розпуці
477] Зойкнув юнак.- Зупинись! Не лишай тут того самотою,
478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,-
479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»
480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз
481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.
482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.
483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим - ще світле;
484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь
485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.
486] Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,