Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

На юнака це справило враження, а Пеппер доклав зусиль, щоб здаватися байдужим. Тим часом я, з іронічною посмішкою, видерся на Канцлера і спрямував його до натовпу. Адвокати — найбільші пліткарі, яких Бог коли-небудь оселяв у цьому світі, а моїм справам не зашкодить, якщо Пеппер розпатякає в судах про мою особисту авдієнцію у головного секретаря. Проте я не довго втішався, бо коли виїхав на Фліт-стріт, перші великі краплі впали на курну дорогу, а коли проїжджав попід аркою Темпл-Бар, сильний дощ хльостав мені в обличчя від поривів різкого вітру. Я рухався назустріч грозі, піднявши каптур плаща і міцно притримуючи його рукою.


Допоки я доїхав до Вестмінстерського палацу, дощ уже лився суцільним потоком. На шляху мені зустрілося кілька вершників, згорблених у своїх плащах, як і я, і ми гукнули одне одному, що промокли до нитки.

Кілька років тому король покинув Вестмінстер, переїхавши до великого нового палацу у Вайтхоллі, і тепер у Вестмінстері розміщувалися переважно суди. Суд Палати розподілу Пеппера був новою установою, яку створили для управління майном невеликих монастирів, ліквідованих торік. Лорд Кромвель зі свитою чиновників, кількість яких різко зросла, мали у Вестмінстері власні кабінети, тож місце було велелюдним.

Зазвичай у внутрішньому дворі товклися вбрані в чорне адвокати, що дискутували про рукописи, а по тихих закутках сперечалися чи плели інтриги державні чиновники. Але сьогодні дощ загнав усіх у приміщення, і двір був майже порожній. Лише декілька заляпаних болотом, бідно вдягнених чоловіків стояли, з’юрмившись, біля дверей Палати: колишні монахи з ліквідованих монастирів приходили просити про мирські парафії, обіцяні королівським законом. Черговий чиновник, мабуть, кудись вийшов — можливо, це був шановний Мінтлінг. Один старий із гордим обличчям усе ще мав на собі габіт цистерціанця, і дощ скрапував із його каптура. Поява в цьому вбранні біля кабінетів лорда Кромвеля не пішла б йому на користь.

Зазвичай колишні монахи мали жалюгідний вигляд, але ця група з жахом на обличчях дивилася туди, де кілька перевізників розвантажували два великі вози і складали їхній вміст уздовж стін, лаючи воду, що заливала їм очі та роти. Спочатку мені здалося, що вони привезли дрова для камінів, але, зупинивши Канцлера, я побачив, що перевізники розвантажують засклені скриньки, дерев’яні й гіпсові статуї та великі дерев’яні хрести, пишно різьблені й декоровані. Це були реліквії та символи з розігнаних монастирів, з поклонінням яким усі ми, хто вірив у Реформу, прагнули покінчити. Вивезені зі своїх почесних місць і згромаджені під дощем, вони нарешті позбавлені влади. Я придушив раптовий напад жалю і похмуро кивнув до групки монахів, перш ніж спрямувати Канцлера попід внутрішню арку.


У конюшнях я старанно витерся рушником, що подав мені конюх, і пішов до палацу. Показав лист від лорда Кромвеля вартовому, який повів мене лабіринтом внутрішніх коридорів, високо піднявши відполірований до блиску спис.

Він провів мене через великі двері, де стояло ще двоє охоронців, і я опинився в довгому вузькому залі, яскраво освітленому свічками. Колись це був бенкетний зал, а тепер уздовж заповнений рядами столів, за якими клерки в чорному розбирали гори листів. Старший із них, гладкий коротун із засмальцьованими чорнилом пальцями, метушливо підбіг до мене.

— Мілорд Шардлейк? Ви рано приїхали.

Я здивувався, звідки він мене знає, а тоді зрозумів, що йому сказали чекати на горбаня.

— Погода була гарною… дотепер. — Я подивився на свої промоклі панчохи.

— Головний вікарій наказав мені привести вас, щойно ви прибудете.

Він провів мене залом, повз клерків, що шелестіли паперами. Від вітерця, який ми здійняли ходою, мерехтіли свічки. Я усвідомив, яку велику павутину контролю розкинув мій господар. Представникам церкви і місцевої магістратури, кожен зі своєю мережею викажчиків, було наказано повідомляти про всі чутки щодо невдоволення чи зради; кожну з них розслідували за усією вимогливістю закону, і щороку покарання ставали суворішими. Уже зчинився один бунт проти змін у релігійній сфері; ще один може зруйнувати державу.

Клерк зупинився перед великими дверима в кінці залу. Він попросив мене зачекати, тоді постукав й увійшов, низько вклонившись.

— Метью Шардлейк, мілорде.


На відміну від передпокою, кабінет лорда Кромвеля був темний, лише один невеликий свічник на письмовому столі розганяв тіні похмурого полудня. Хоча більшість чоловіків на високій посаді прикрашали б стіни кабінету найбагатшими гобеленами, його кімната була обставлена від підлоги до стелі шафами, розділеними на сотні ящиків. Столи і скрині, завалені доповідями і реєстрами, стояли скрізь. У широкому каміні палахкотіло, потріскуючи, велике вогнище.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив