Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Спочатку я ніде його бачив. А тоді розгледів кремезну постать, що стояла біля стола в дальньому кінці кімнати. Він тримав у руках якусь скриньку і, презирливо насупившись, вивчав її вміст, його широкий вузькогубий рот опустився над важким підборіддям. Його щелепа нагадала мені велику пастку, яка щомиті могла розкритись і легко проковтнути цілу людину. Лорд Кромвель окинув мене поглядом і, як характерно для нього, миттєво змінившись на лиці, привітно всміхнувся і підняв руку на знак привітання. Я вклонився щонайнижче, поморщившись, бо після довгої їзди верхи спина затерпла.

— Метью, підійдіть сюди. — Глибокий, різкий голос був радісним. — Ви чудово впорались у Кройдоні; добре, що проблема з «Чорною фермою» розв’язана.

— Дякую, мілорде.

Підходячи, я помітив, що сорочка під мантією, отороченою хутром, була чорною. Він зловив мій погляд.

— Ви чули, що королева мертва?

— Так, мілорде. Мені жаль.

Я знав, що після страти Анни Болейн лорд Кромвель пов’язав свою долю із сім’єю Джейн Сеймур.

Він буркнув.

— Король засмучений.

Я опустив погляд на стіл. На мій подив, він був заставлений скриньками різних розмірів. Усі, здавалося, були із золота і срібла, а чимало з них — прикрашені коштовностями. Крізь старе заплямлене скло я розгледів клаптики тканини і рештки кісток, що лежали на оксамитових подушках. А в скриньці, яку тримав у руках Кромвель, був дитячий череп. Кромвель підняв її вгору і потрусив, усередині задеренчало кілька випалих зубів. Головний вікарій зловісно всміхнувся.

— Це вас зацікавить. Реліквії, які привезли спеціально для мене. — Він поставив скриньку на стіл і вказав на латинський напис спереду. — Погляньте на це.

— Barbara sanctissima, — прочитав я.

Я уважно глянув на череп. Кілька волосинок усе ще залишилися на маківці.

— Череп святої Варвари, — сказав Кромвель, ляснувши долонею по скриньці. — Незаймана дівчина, замордована батьком-язичником за часів Римської імперії. З Клюнійського монастиря в Лідсі. Найсвятіша реліквія. — Він нагнувся і взяв у руки срібну скриньку, оздоблену камінням, схожим на опали. — А тут — череп святої Варвари з Боксґроувського жіночого монастиря в Ланкаширі. — Він різко засміявся. — Кажуть, в Індіях є двоголові дракони. Ну а в нас — двоголові святі.

— Icyce. — Я вдивлявся в черепи. — Цікаво, хто це насправді?

Він ще раз засміявся, наче гавкнув, і міцно поплескав мене по плечу.

— Ха, оце мій Метью, завжди шукає розгадку. Саме той допитливий розум, який мені зараз потрібен. Моя людина з Палати розподілу в Йорку каже, що золота скринька з римського періоду. Але її переплавлять у горнилі Тауера, разом з іншими, а черепи викинуть на смітник. Люди не повинні поклонятися кісткам.

— Їх так багато.

Я глянув у вікно: дощ лився потоками, затоплюючи двір, у якому досі розвантажували вози. Лорд Кромвель перетнув кімнату і став біля вікна. Я зауважив, що, хоч він тепер лорд, який має право носити пурпур, проте все ще одягається у тому ж стилі, що і я, — чорна мантія і плоска чорна шапочка суддівських і клерикальних чиновників. Утім, шапочка була з шовкового оксамиту, мантія — обшита хутром бобра. У його довгому каштановому волоссі з’явилася сивина.

— Я наказав занести ці речі досередини, — сказав він. — Мені вони потрібні сухими. Наступного разу, коли палитиму зрадника-папіста, візьму трохи цієї деревини на дрова. — Він обернувся і похмуро всміхнувся до мене. — Тоді всі побачать, що єретик не кричить менше на вогнищі зі своїх святинь, а Бог не втрутиться, щоб загасити полум’я. — Вираз його обличчя знову змінився, став суворим. — Ходіть-но сюди, сідайте. Маємо з вами справу.

Він сів за стіл, різко вказавши мені на стілець навпроти. Я скривився від болю в попереку.

— Ви здаєтеся втомленим, Метью.

Він уважно глянув на мене своїми великими карими очима, їхній вираз постійно змінювався, як і обличчя, і тепер вони дивилися холодно.

— Трохи. Подорож була довгою.

Я окинув поглядом його стіл. Він був завалений паперами, деякі — з королівськими печатками, що виблискували на світлі свічок. Кілька маленьких золотих скриньок використовували як прес-пап’є.

— Добре, що ви знайшли документи на право власності на ті ліси, — сказав він. — Без них справа затягнулася б у канцелярії на роки.

— Документи були в колишнього скарбника монастиря. Він їх забрав, коли монастир ліквідували. Очевидно, місцеві селяни хотіли отримати ліс у спільне користування. Сер Річард запідозрив місцевого конкурента, але я почав зі скарбника, адже він був останнім, хто їх тримав.

— Чудово. Усе було логічно.

— Я вистежив скарбника в сільській церкві, де його призначили настоятелем. Він досить швидко визнав, що взяв документи, і віддав їх мені.

— Селяни заплатили тому колишньому монахові, поза сумнівами. Ви передали його в руки правосуддя?

— Він не брав грошей. Думаю, він хотів лише допомогти селянам, їхні землі бідні. Я подумав, що краще не зчиняти галасу.

Обличчя лорда Кромвеля стало суворим, і він відкинувся на спинку стільця.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив