Ми, горобчики

— Будь-яка суперечка з жінкою — марна втрата часу!

Поки вони сперечалися, а Гаврош, другий племінник Фр. Т. Мітітакі, бундючився біля них зі своєю міською соломинкою, звідкись з’явився яструб.

— Дві!.. Дві!.. — несподівано вигукнув У Фу і почав натягувати свою коротеньку дитячу майку. Горобець з Китаю ще не зовсім опанував нашу мову і не всі наші слова вмів правильно вимовляти. Замість: «Дивіться! Дивіться!» — він казав: «Дві! Дві»

Ми озирнулись і побачили, що на нас стрімголов несеться хижак. Коли він пролітав над річкою, його помітив чоловік з рушницею, який ішов берегом. Чоловік прицілився в хижака і вистрелив. Занімівши від жаху, ми побачили, як яструб здригнувся, перехилився, одне крило в нього повисло. Зробивши дугу, щоб утекти далі від мисливця, яструб полетів униз і впав у річку. Мисливець пішов собі далі своєю дорогою, а ми всі кинулися до річки.

Яструб налетів на нас наче вихор і так швидко, що Товстунець не встиг скрикнути. Він скрикнув лише тоді, коли яструб зник у небі.

Повернувшись головою до нас, попереду летів Цвір, останніми — сиворакша й Шановний Добродій. Сиворакша летіла тільки на одному крилі, бо другим притискала журнал. Оскільки Цвір скористався заднім ходом, він хутко пролетів над річкою і, опинившись на другому березі, гукнув:

— Ось і я!

Він повернувся, щоб зустріти нас. Ми прилетіли майже всі разом, сіли на березі й що побачили! Яструб упав просто у воду недалеко від берега. Він лежав на одному боці й дивився на нас жовтим, повним ненависті оком, наче в нього стріляли ми, а не мисливець. Яструб нагороїжився, око його випромінювало злість і загрозу. Хижак думав, що ми прибули мститися йому за наші кривди. Таку велику ненависть я бачив уперше. Піук, який весь час мугикав: «Піук, піук, старий турок смокче чубук», перестав мугикати. Замовк і Пішохід. Тільки сиворакша гукнула яструбові:

— Приборкали й тебе нарешті, проклятий!

Яструб нічого не відповів, лише щосили плеснув здоровим крилом по воді й забризкав сиворакші банти.

— Дідько б тебе вхопив, так мене забризкав! — зарепетувала сиворакша, а Шановний Добродій намагався її заспокоїти, бо від хижака нічого іншого не можна чекати.

Мугик спитав мене:

— Джіффе, як, на твою думку, ти маєш право на помсту?

Цвір сказав:

— Чому тільки Джіфф? Ми всі мусимо відомстити! Хіба тільки Джіфф любив Ю. Тц?

Шановний Добродій поважно походив туди-сюди перед нами, прокашлявся й промовив:

— Чи зрозуміли ви тепер, хлопці, що краще жити, ніж вмирати?

Яструб, який весь час дивився на нас з ненавистю і слухав нашу розмову, заплескав крилом і почав метатись у воді. Він здійняв справжній фонтан і забризкав усіх нас водою.

— Бризкай, клятий, — сказала йому сиворакша, — все одно зараз помреш!

Яструб нічого не відповів, тільки розкрив дзьоб і прошипів на нас. Але він нікого не злякав, бо всі ми зрозуміли, що він помре тут, у воді, на наших очах. Ми з’юрмилися на березі, принишкли, і тільки Пішохід сопів носом. Ніхто з нас не подумав відомстити яструбові за все заподіяне зло. Ми стояли мовчки один біля одного, і хоч яструб дивився на нас з ненавистю своїм жовтим оком, не можу сказати, що й ми на нього дивились з ненавистю. Ми стояли смирно й по-пташиному сприймали останні хвилини життя нашого ворога…

Над полем і покинутим током повз туман, але ніхто не здогадувався піти. Раптом Шановний Добродій заворушився, сидячи на гілочці, і тихо обізвався, скоріше сам до себе, ніж до нас, але так, що ми почули всі:

— Е-ех, шановний добродію! Краще жити з порожнім шлунком, ніж бути мертвим із ситим горлом!..

Коли нам загрожувала небезпека, ми всі ховалися і разом з нами й Довгоніжка. Однак хоч як він ховався, ноги його завжди стирчали.

— А я загубив соломинку! — з жалем промовив Гаврош, але ми присоромили його, з’юрмилися ближче один до одного й замовкли. Довгоніжка так старанно притулявся до нас, що стирчала тільки одна його нога, а не дві, як завжди. Ніхто не хотів летіти з дерева, тому ми сиділи тут, аж поки нас огорнув холодний осінній туман, потім сірі сутінки поповзли звідусіль, і вперше в таку холодну пору ми ночували в полі. Не буде перебільшенням сказати, що вперше ми почували себе безкрилими.

ЗОЗУЛЯ В ГНІЗДІ

Ранньою весною пташиний світ заметушився. Хто латав старе гніздо, хто робив нове, тільки Шановний Добродій довго вагався, робити нове гніздо чи відремонтувати старе і прожити в ньому ще один рік. Після багатьох роздумів він вирішив залишитися в старому гнізді, хоч воно й перехняблене на один бік, мов хата-руїна. Він нічого не полагодив, гніздо могло простояти, за його підрахунками, ще сто років.

Гаврош познайомився біля молочного бару з молодою горобчихою, привів її до нас і сказав:

— Познайомтесь, це Горобчиха!