Мій бос — ідіот

Сьогодні все навпаки. Ми перебуваємо в стані своєрідної перманентної нірвани для фанатиків інформації. Роботодавці надають занадто багато інформації своїм підлеглим. Звернутися до інших людей стало так просто. Цифрові пристрої дозволили кожному буквально виплюнути із себе все, натиснувши на кілька клавіш. Інтранет (внутрішні мережі) у більшості організацій переповнені цінною інформацією так, що вона з нього аж витікає.

Однак хто повинен це все прочитати? Люди мають ще й виконуватися свою роботу.

Кілька років тому я працював особистим тренером-коучем виконавчого директора досить великої біржової компанії. Він був синьо-червоною людиною, налаштованою на те, щоб зробити все правильно. Проблема полягала в такому: замість того, щоб дізнатися, як працюють люди, він тільки позначив подальші дії зі свого списку — «зроблено». Чи погоджувалися з його ініціативами, його вже не хвилювало.

Наприклад, він цікавився, чому працівники не працюють відповідно до нової візії компанії. Складалося таке враження, що ніхто її не розуміє, а це його дуже дивувало. Зрештою, він же ж урахував поради проклятих дорогущих консультантів із менеджменту, які показали йому, як створити візію. А тепер ніхто її не зрозумів. На неї ніхто не орієнтувався. Коли він говорив про неї на зустрічах, занадто багато людей дивилися на нього з таким щирим здивуванням, що він почувався некомфортно.

«Я не розумію, — сказав він, — я обговорював цю візію на зустрічі. Я навіть розіслав усім стислий протокол зустрічі з поясненням».

Він показав мені цей електронний лист. Охайний і структурований. Краще навіть я не міг би сформулювати.

«Скажіть, — я намагався зайти з іншого боку — а скільки людей відкрили це повідомлення?»

«Цього я не знаю», — відповів він, не розуміючи, що відбувається.

Я сказав: «Скільки людей прочитали цього листа? Повністю?»

Він похитав головою: «Цього неможливо знати»

«Гаразд, з усіх людей, які справді прочитали повністю цей лист, — бо це всього кілька рядків, — скільки працівників зрозуміли його зміст?»

«Цього я теж не знаю, — відповів виконавчий директор, насупившись.

«З тих, хто прочитали та зрозуміли зміст, скільки людей повірили в те, що вони прочитали?»

«Я гадки не маю».

«З цієї кількості людей, якої дедалі стає менше, тобто тих, хто повірили в те, що прочитали, скільки насправді запам’ятали зміст листа?»

На цьому моменті директор почав нервово чухати свій ніс, але я його за це не засуджую.

«Гаразд, — підсумував я, — маємо досить багато відповідей „не знаю” на кілька ключових питань про поширення нової візії, яка повинна забезпечити виживання компанії. Не зрозумійте мене неправильно, я думаю, що це справді прекрасна візія. Але якщо ми відсікаємо всіх, хто не відкрив цього листа, тих, хто не спромігся його прочитати, тих, хто не зрозумів його зміст, і тих, хто не повірив у це, а також викреслюємо тих, хто забули, про що йшлося в листі, то ризикуємо дійти висновку, що в нас взагалі не зостанеться нікого. Тож ви справді здивовані, що ваші колеги не живуть згідно з вашою візією діяльності компанії?»

Відповідь виконавчого директора: «Гм».

Іноді не потрібно мордувати людей більше, ніж потрібно.

Я був би здивований, якби більшість людей надсилали інформацію навмисно заради того, щоб когось заплутати, і все ж нам часто вдається досягти саме цього.

СССФ[5]

У наш час ми поглинаємо так багато всього, що нашому замордованому мозку загрожує закипання. Іноді складається враження, що ми повністю втратили контроль. Занадто багато каналів, занадто багато цифрових інструментів, занадто багато інформації, яку потрібно вивчити. Занадто багато цікавих новинних ресурсів, за якими хочеться стежити. Насправді ми майже спимо з телефоном у руках. Я просто чекаю, коли хтось уведе поняття: синдром стресу від смартфона — СССФ. Можливо, воно вже існує.