Мiй прадiдусь, героi i я

Не раз i не два водив пан Крапп старих i молодих омарiв близько до верш i показував крiзь дiрочки на бранцiв, якi, наївшись досхочу, тужили й плакали, марно благаючи, щоб їх порятували з вершi. Бо хто там опинився, той пропав навiки.

На жаль, застереження пана Краппа нiкого не рятували нi вiд голоду, нi вiд невiдання. Вони йшли за вiтром, чи, краще сказати, за водою: смачна пожива, як i доти, хмарами заманювала омарiв у вершi.

-- Що там той пан Крапп знає про життя нагорi! -- втiшали вони себе. -- А може, нам буде й непогано?

А був у пана Краппа правнук -- розумненьке омареня на iм'я Клiппi. Ото вiн однiсiнький i слухався порад свого прадiдуся -- десятою дорогою обминав вершi.

Проте одного лiта, коли з кормом було дуже вже сутужно, навiть Клiппi не змiг опертися могутнiй силi пахощiв, якi пливли вiд вершi, дратували його нюх.

-- Гляньте, прадiдусю, -- сказав вiн до пана Краппа. -- Омари у вершi їдять досхочу, i нiхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, i з ними не станеться нiчого поганого?

-- Дитино ти, дитино, -- зiтхнув пан Крапп, -- постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнiшаєш!

Але малому Клiппi того дня так допiкав голод, що в нього нiби розум затьмарився. "А може, прадiдусь i помиляється?" -- вперше подумав вiн i твердо вирiшив залiзти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.

Коли пан Крапп помiтив, що малий уже не слухається його застережень, вiн тяжко зажурився i сказав:

-- Нiж лiзти у вершу тобi й згинути безславною смертю, то краще я перший полiзу в ту смертельну пастку, -- хай тебе остереже мiй приклад.

Старий пан Крапп тайкома сподiвався, що Клiппi злякається й стане обачнiшим.

Але голодному не до обачностi. Тому Клiппi сказав:

-- То лiзьте, прадiдусю, там-бо стiльки їжi! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.

I старий добряга з сумом у серцi важко побрався у вершу, впав, як i призначили людськi хитрощi, на дно й опинився в пастцi.

-- Ну, прадiдусю, -- гукнув йому Клiппi в дiрочку, -- правда ж, нiчого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?

-- Менi вже корму не треба, -- зiтхнув старий. -- Незабаром, може, навiть завтра вранцi, мене вже не буде на свiтi. А той, хто йде на смерть, не вiдчуває голоду.

Аж тепер малий Клiппi побачив, що пан Крапп остерiгав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадiдуся, i вiн гукнув:

-- Не кажiть такого! Вилазьте, прадiдусю! Я вам допоможу!

-- Запiзно! -- сказав пан Крапп iз вершi. -- Звiдси я вже нiколи не виберуся, Клiппi, навiть iз твоєю допомогою. Та не журися, я старий i однаково довго не прожив би. Прощай i вiднинi остерiгай омарiв перед людською пiдступнiстю!

Довгi клешнi Клiппi тремтiли вiд великого зворушення... Вiн хотiв був щось сказати, але в ту мить вершу пiдняли догори, i прадiдусь навiки зник з його очей i з його життя.

Вiдтодi остерiгати своїх омарiв перед небезпекою став Клiппi. Вiн опиняється в них на дорозi, коли вони з голоду квапляться залiзти у вершу. I декотрих щастить урятувати. Та бiльшiсть ловиться, їх варять i з'їдають. А все ж таки це добре, що серед омарiв знов є той, хто їх остерiгає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.

Коли я дочитав, прадiдусь поглянув на мене, перехиливши голову набiк, i сказав:

-- Старий омар, що жертвує собою ради iнших, -- герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас iз тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосiб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя нiколи не вимагало вiд мене героїчного подвигу.

Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповiдку, бiльше думав про саме писання, а не про нас iз ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповiдцi вилився мiй страх за прадiдуся, отож вона таки стосується нас iз ним.

Та старий повiрив у мої заперечення i, як сумлiнний дослiдник героїзму, оголосив, що мiй пан Крапп -- справжнiй, бездоганний герой.

-- Вiн став героєм мимоволi чи, краще сказати, проти власної волi. Але, зважившись, вiн пiшов на подвиг спокiйно, вiддав своє життя заради iстини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окрiп. А мiй герой, Хлопчачок...

Саме в ту мить знизу почулося:

-- Йдiть пити каву!

I прадiдусь не встиг нiчого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високостi в дiл, де владарюють хатнi господинi. Але ми зробили це не без приємностi. Адже й поетам та дослiдникам потрiбно пiдживлятись, i хрумкеньке, свiже печиво смакує їм нiяк не менше, анiж морякам.

Як i передбачав прадiдусь, горiшня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, i що опалення горища дуже дорого обходиться, i що життя, кiнець кiнцем, -то не сама лишень поезiя.