Міхал Шьмєляк - Вники

тільки правда, хто не захоче слухати ні про місію, ні про жертовність священиків, ні про службу Богові. Про

молодого священика, сповненого гріха, який потрапляє до парафії у віддаленій частині країни, щоб подбати

про інших грішників, допомогти їм зрозуміти зло, яке вони вчинили, покаятися, пожалітися у своїх гріхах і

виправитися, і протягом наступних тридцяти років він безмежно присвячує себе цій місії.

Протягом перших десяти років свого служіння в цій парафії він відчував, якби десь під шкірою, що

колись хтось Вниками зацікавиться. Але тільки люди старше шістдесяти знають, як швидко минають десять

років.

Наступне десятиліття було часом легкої тривоги, яка посилювалася з кожним туристом,що

приїжджав до їхнього села. На щастя, їх було небагато, єдина квартира знаходилися у Валясякової, та й то, більшу частину року вона лише пилом припадала.

Третє десятиліття – це впевненість, що все це не може тривати вічно, незважаючи на усвідомлення

того, що все триває вже так довго, багато поколінь, об’єднаних спільною місією. Принаймні так він думав, стільки встиг вичитати з парафіяльних книг.

Третє десятиліття приносило несподіванки, коливання, і він вже виглядав фінал, як ми чекаємо на

замовлену посилку. Яка, в кінці кінців до нього дісталася.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Прокинутися було приємно, незважаючи на кількість випитого вчора пива, голова була легкою, настрій чудовим. Магія гірського повітря, безперечно. З кухні долинали звуки метушні, мабуть, господиня

готувала сніданок. Косма одягнувся, почистив зуби, обхлюпав обличчя під краном і поспішив на сніданок.

- Доброго ранку! – сказав він з посмішкою.

- Доброго. Нехай пан сідає

Його зустріли солідною порцією яєчні з салом, ковбасою і цибулею та кавою, справжньою та

міцною. Буря запахів напала на нього з люттю, гідною тропічних тайфунів.

– Яка кава, неможлива, – похвалив Косма, але господиня не сприйняла це з надмірною радістю. – З

експреса?

– Так, з експреса, — відповіла вона. – Мені дочка купила на день народження, щоб дачники не

скаржилися. Раніше кава була просто кавою, заливаєш окропом дві ложки з гіркою і можеш цілий день

бігати, а у хлопа стоїть, як щогла. А тепер усі вередують: а то розчинна, а то насипна, а то з еспресо-машини, а то без кофеїну. Один із них образився, бо в мене не було соєвого молока до кави. Тож я йому кажу, що

старий Соя давно помер, і його все одно не було як подоїти. Ну, цей хлоп зовсім був без гумору і бурчав собі

під ніс. Як зараз кажуть, зморозив. Нині люди страшенно позбавлені гумору.

– А щоб пані знала, — нетерпляче підтвердив Косма з повним ротом. – Важко догодити. Все є, а їм

цього замало. Зайдеш у крамницю, там ціла вітрина шинки, і будуть скаржитися, що ця з прожилками, ця

світла, а ця темна.

– Святі слова, — кивнула господиня, сідаючи за стіл. Намішала собі якийсь трав'яний настій, мабуть, приправлений медом. – Найгірші – це вегани, які не їдять м’яса, яєць і так далі. Ще приходять і питають, чи

мию я окремо ножі для м’яса та овочів, чи є в мене окремі каструлі для моркви і для бульйону. Ну що ж, шановні, добробут зводить з розуму! Занадто багато грошей і можливостей. Якщо біда пищить, він скромна

людина, все з’їсть. Колись м'ясо було на недільний обід, а решту тижня – на пісно. А якщо хотілося бульйону, то треба було самому зарізати курку. Якби прийшла війна чи якась пошесть, повірте, вони б не вередували, їли б, що знайшли, і дякували Богу.

– Згоден!

Косма допив решту кави. Валясякова встала і знову наповнив його чашку з розігрітого глечика.

– Вчора що-небудь пан дізнався? – раптом спитала вона.

20

– Чогось довідався, але, хіба, нічого корисного.

– Будь-яка інформація корисна, — сказала господиня, попиваючи зі склянки своє зілля. – Тому Бог

дозволив людям вести мудрості і дурниці плести, щоб було порівну. Фокус у тому, щоб розрізнити, хто

мудрий, а хто дурний.

– Іноді відразу впізнаєш, – усміхнувся Косма.

– А іноді лише тоді, коли вже пізно. Чи говорили панові вчора про Ісуса і хрест?

– Оповідали.

– І пан вважає це дурницею?

– Важко повірити, не скажу.

– Був колись хлопець, якого звали Мачко Крисяк. Щоразу, коли випив пива під крамницею, то

розповідав про золото, закопане за костелом. По голові стукали, сміялися, казали, що він дурний. Аж поки

одного дня Мачко взяв лопату і пішов за капличку копати. Ой, яка ажітація була!

– І що? Викопав?

– Ні, навіть лопатою не копнув, бо хлопи його зловили та й забрали, ще й пику набили.

– Чому?

– А подумайте самі. Люди сміялися, вважаючи, що він дурний. "Дурний Мачко" — кликали йому

вслід. Але коли він хотів накопати золото, йому не дали. А де ж тут дурість? Його, через те, що він хотів

шукати золото, чи людей, які його не пустили, незважаючи на свою недовіру? А потім Мачко раптово зник, кажуть, що викопав золото і поїхав у місто. Ті, хто в це повірив, проклинали свою дурість за те, що самі не