Миротворець

— Я чув, що це міг бути метеорит…

— Що ти знаєш про ієрархію ангелів, яку відтворив Діонісій Ареопагіт зі слів свого учителя апостола Павла? Ти вже брався за неканонічні Євангелія? Гадаю, нас там чекає чимало сюрпризів…

— Ти знаєш, я зараз більше по китайцях, тибетцях застряг… До речі, що ти думаєш про теорію нордичного вторгення?

— Не маю наразі однозначної думки. Збираю докази.

Люди, чи то пак, піпл, дивився на них скоса і трохи з острахом. Утім, спека завмерла на рівні 45–47 градусів, і піплу було не до Діонісія Ареопагіта. Артьом і Раскатов виглядали наче два студенти-другокурсники, які захопилися вивченням нового цікавого предмета, тоді як піпл ледве-ледве спромагався на те, щоби загорнути акуратного косяка. Поліція, здається, покинула місто. Місто покинули всі, хто міг. Навіть бедуїни, хто міг, звичайно, поїхали в гори, у Санта-Катріну, де, як не як, було градусів на пʼять прохолодніше. Штиль стояв уже третій тиждень, і вечорами над затокою підіймалася водяна пара.

— Це все від зміни клімату, — пояснював Раскатов Алі по скайпу, сидячи з ноутбуком у «Нірвані». — Раніше такого тут не було. Справжня лазня. Але це надзвичайно красиво, — повідомляв він їй. — Коли сідає сонце, туман стає рожево-золотистим, і протилежний берег тане у мряці.

— Ти став поетичний, — казала йому Аля.

— Слухай, а коли вже ти приїдеш?

— Соррі, маленький, я ще маю деякі справи з квартирою. Ти знаєш, як це все довго в Москві тягнеться… Я скоро приїду…

— Ну і гаразд, ну давай, дзвони, — прощався він, в душі навіть радіючи такому відтермінуванню їхньої зустрічі.

Чи міг він здогадуватись, що скоро все переміниться для нього? Чи міг здогадуватись, що скоро для нього відбудеться така ж зміна, яка відбулася для критської цивілізації з приходом греків, чи для вавилонян, яких захопили перси? Ні, він рішуче цього не знав. Він знав одне — завтра вранці він прокинеться, викурить ранкову сигарету, випʼє ранкової кави і сяде за компʼютер. Пацики прокидалися десь о восьмій-девʼятій, коли сонце вже винищувало все живе килимовим бомбуванням палючими променями. Раскатов почав прокидатися тепер о пʼятій-шостій, коли можна було запопасти хоч якусь прохолоду. Він брав за приклад Сергія Івановича — його однолітка з Ярославля, який працював на якусь велику контору програмістом. Той прокидався о першій ночі та програмував до полудня, уникаючи таким чином спокус, які могли би відволікти його від праці. Перша година для Раскатова — то було занадто, але вставати вдосвіта йому сподобалось.

У Дахабі було чимало програмістів. Багато програмістів, серферів і дайверів. У серферів був вітер у лагуні, у дайверів — рифи і Блакитна діра, у програмістів — гашиш і тиша. Іншим професіям тут було робити нічого.

А програмісти якось прижилися — прижилися до місцевої трави, до ядерних сигарет, до фреш-соків. Дехто навіть учив арабську. Більшість, одначе, на це плювала і жила у своїх нетрях Асали цілком відокремлено, хіба що раз на місяць платячи данину орендодавцеві. За велику кількість російських серферів і програмістів цей район Дахаба прозвали Рашалою.

Отож, прийшовши вкотре до Артьома — а діло було ще десь до обіду — він запопав того в несподівано активному і зосередженому стані. Той прибирав свій закуток.

— Соня приїжджає?

— Гірше.

— Що може бути гірше за молоду вагітну жінку з двома малими дітьми, без чоловіка, без роботи та без постійного місця проживання?

— До мене їде Вероніка.

— Хто така Вероніка?

— Це моя стара приятелька, ми з нею дружили ще зі школи.

— І що?

— Вона теж вагітна.

— Що, теж від тебе?

— Слава Богу, ні, — сказав Артьом, перетягуючи у ванну важкі баки з водою, яку тут купляли з водовоза. — Може, допоможеш?

— Так, звісно. — Раскатов взявся допомагати товаришеві. — Ну, розказуй.

— Памʼятаєш, що ми говорили про Дахаб?

— Драматизм, закручені сюжети. Памʼятаю.

— На цей раз їхньою жертвою став іще один мій приятель, і в цьому вся заковика. Мені доводиться вибирати між однією дружбою та іншою. Памʼятаєш Смоковніка?