Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Наприклад, хоч я й назвав тих остров’ян людожерами, ніхто там не смів натякнути, що єдиною великою дичиною на острові — справжньою, великою дичиною, на відміну від щурів, мишей тощо, — були люди. М’ясо лінивців було табу і вважалось за надзвичайно отруйне, надто м’ясо велетенського лінивця. Риби на острові було досхочу. Вона часом набридала так, що й дивитись на неї не хотілось. Тільки там я зрозумів, як можна іноді мріяти про добрячий кусень м’яса і як важко себе стримувати.

Однак людське м’ясо там ніколи не називали людським м’ясом. На нього казали «дарунок Друга», і питати, що ж то за «Друг» або який той «дарунок», уважалося за величезну нетактовність.

Дивна річ, але, на цілковиту протилежність звичаям усіх інших дикунів, на острові панувало переконання, що умисно вбивати людину дозволено тільки на війні. Однак там існував вельми суворий кодекс поведінки, і найменше порушення котрого-небудь із незліченних табу, найменше недотримання звичаїв, спроба повестися якось по-новому, не так, як від тебе чекають, і навіть лінощі чи невміння зробити доручене діло каралися ударом по голові, що називалося «доганою». А що здійснювати ту «догану» завжди доручали здоровенному дикунові, озброєному киюрою трохи не центнер завважки, обтиканим гострими акулячими зубами, то справа здебільшого кінчалася смертю. Потім над мертвим тілом справляли обряд «примирення». Скальп, кістки та малоапетитні нутрощі небіжчика відносили на високий вівтар Великої богині, де вони висихали чи згнивали. Уявіть собі, який сморід стояв у печері, де був той вівтар! А порубане на шматки м’ясо, що нібито вже не належало небіжчикові, відносили на низький вівтар, щоб поділити його між людьми як «дарунок Друга». А оскільки всі, хто пережив небіжчика, діставали свою пайку з того «дарунка», то кожен пильнував своїх сусідів, щоб спіймати кого-небудь на щонайменшому переступі, й через те зовні рівень моралі — відповідно до звичаїв — був дуже високий. На жаль, до тих звичаїв не належали ні охайність, ні лагідність, ні правдивість.

Майже такою самою таємничістю було огорнене все, що стосувалося взаємин між статями. Все найголовніше в цій царині годилося якнайретельніше приховувати. Багатоженство було звичайним явищем; перша дружина мала перевагу над молодшими. Молодятам чинили всілякі перешкоди, і шлюбна церемонія була гидка й нудна. Жених мав пройти цілу низку дуже суворих випробувань, витягти потрібну соломинку з цілого жмута, що його тримав у руці віщун, і вміти поставити собі курінь. Через усі ці труднощі та через багатоженство старших велика частина чоловіків у племені мимоволі парубкувала і могла вдовольняти свою хіть лиш потай або в якийсь неприродний спосіб; а їхні приятелі й сусіди так і чатували на який-небудь прогріх, що міг привести винуватця на вівтар Великої богині та в жертовні горщики. Мати свій курінь звичайно означало мати й дружину, і вже через саме те я перебував у двозначному становищі, бо я мав свій курінь — і дотримував у ньому бездоганної чистоти, — а тим часом уперто відмовлявся взяти собі за дружину хоч одну з іще незаміжніх остров’янок.

Така моя перебірливість може здивувати читачів, що вже знають, як низько я впав у всьому іншому; але я певен, що вони б мене зрозуміли, коли б побачили пропонованих мені наречених. Щоб зробити свої чорні коси блискучішими, вони намащували їх трапом, обличчя в них були розмальовані червоною та жовтою вохрою, а вбоге вбрання складалось переважно з поясів, намиста, обручок на руках і ногах, акулячих зубів, простромлених крізь ніздрі, та інших подібних оздоб, що ними вони принаджували зальотників. Зуби в них були пофарбовані через один на чорне й червоне, і вони весь час жували «всеочисний горіх». Але така вже сила тілесного жадання, що інколи при місячному світлі або у відблисках багаття ті вимащені трапом боввани здавались мені не зовсім позбавлені принадності.

Час від часу плем’я збиралось на танок біля вогнища перед куренем Великої богині. Дерев’яного ідола ставили на поміст. Інколи приносили малого деревного лінивця — про нього я розкажу потім — або лінивчатко: налякана тварина лазила по червоній жердині, освячуючи своєю присутністю зборисько. Юнаки й дівчата танцювали разом і придивлялись одне до одного. Для тих свят було встановлено вельми суворі правила поведінки, за їх дотриманням пильно наглядали старші, й коли хтось із молоді, не подужавши спокуси, чимсь порушував ті правила, його негайно потихеньку виводили й робили йому «догану», на превелику втіху приятелів та родичів. Згадувати про те потім уважалося за нетактовність. В такий спосіб під машкарою веселощів плем’я вдовольняло свою кровожерність.