Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Я давно помітив, що він ставиться до мене ніби до своєї власності, й мені те не подобалось, хоч я дійсно завдячував йому своє життя. Адже то він перший оголосив мене божевільним і непідлеглим «догані», а потім остаточно узаконив моє становище Священного Безумця. Його обов’язок був слухати й тлумачити мою маячню, розпізнавати всякі віщі ознаки в моїй поведінці. Часом він сам натякав мені, як я маю чинити. Щодо цього між нами існувала мовчазна згода.

Поруч із його жвавим обличчям іще тупіша здавалась камінна пика воїна Ардама, або Слави племені. Вона, як у більшості військових у всіх країнах світу, здавалась повернута в профіль навіть тоді, коли він дивився просто на вас, — така була байдужа й невиразна. Крізь ніс йому була простромлена велика скойка, в пипках вух теліпались акулячі зуби, над банькатими, наче скляними очима нависали товсті зморшки. З чуприни було зліплено два роги, пофарбовані червоною вохрою, а голі м’язисті груди, вкриті химерним опуклим татуюванням, були розмальовані жовтою. Обхопивши коліна довгими, схожими на лопати руками, а п’яти рівно стуливши докупи, він гучно цмокав губами, наперед смакуючи обід.

Троє лисих дідів виконували в племені обов’язки суддів та збирачів податків. Один із них мав широченного приплесканого носа, а на щоках — витатуювані спіралі; другий був з виду висхлий, мов обтягнений шкірою череп, а зуби мав кокетливо пофарбовані через один на чорне й червоне, мов у жінки. Третій — щоки він теж мав потатуйовані, але вже концентричними колами, — був справжньою руїною: він підсліпувато мружив очі й пускав слину з рота. Заріст на його старечому обличчі ріс жмутками. Всі троє сердито глянули на мене, невдоволені моїм запізненням. Загледівши їх, я облишив свій недавній намір скинути з себе своє обридле вбрання й заговорити до них відверто. Натомість я привітав їх, як звичайно, і, присилувавши свої занадто цивілізовані ноги зігнутися в колінах, сів навпочіпки праворуч від Чіта.

Ардам лунко плеснув долонями — вбігли дві дівчини, намащені траном та розмальовані, й поставили на столі довгий дерев’яний таріль зі стравою, схожий на широку пірогу. Ми не зразу накинулись на їжу. Звичай того не дозволяв. Ми повстромляли праві руки в таріль, вибрали по жирному шматкові й застигли, дивлячись один на одного з найприязнішими мінами. Ми, видно, нагадували в ту мить три пари боксерів, готових до бою.

Потім, ніби на команду, тицьнули тими шматками один одному в роти. Так ми показували, ніби думаємо не про власну втіху, а хочемо зробити приємне ближньому. Я в такі хвилини завжди намагався вибрати найтвердіший кусень і влучити ним не в рот, а в око своєму візаві й кусав його за пальці, коли він засовував мені ласий шматок надто глибоко в рота. Однак цього разу Чіт вихопив м’ясо з моєї руки спритно, як бегемот у зоопарку, а свої пальці вчасно відсмикнув, витерши їх гарненько об моє обличчя. Я відсахнувся, але втримав рівновагу, тільки пирхнув сердито.

І ми почали жувати, плямкаючи та рохкаючи вдоволено; відкусивши м’яса, кожен пережовував його на добру хвилину довше, ніж треба.

— Щедрий сьогодні дарунок Друга, — прокашлявшись, мовив висхлий дід. Ми луною відгукнулись на його слова і, додержавши тим звичаю, заходились завзято наминати їжу. Скажу по правді, того дня я не дуже старався, обмежившись корінням та овочами, що ними було приправлено м’ясо.

Поки їдці тільки плямкали, а не відригували з переїду, звичай не дозволяв перебивати їжу розмовою; та коли в тарелі не лишалось уже нічого й стіл починала обходити тиква з переграним молоком із горіха буга, язики розв’язувалися. Ото тоді пробуджувався до роботи цей мозок племені й відбувався жвавий обмін думками. В такі хвилини мені щастило взнати багато цікавого.

Однак того дня, коли до мене повернулась пам’ять, я був скорше схильний навчати, ніж учитися.

Сигнал до розмови подав худий дід, що закінчив церемонію їжі. То його обов’язком було казати «спасибі Другові», виявляючи свою ситість і вдоволення.

— Спасибі Другові! — підхопили ми. — І хай живе мудрий маленький деревний лінивець, предок і володар нашого племені. Хай лазить він по дереві життя, покіль світу!