Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Я твердо стояв на тому. Для цих дикунів треба було все трошки спрощувати, півтонів вони не зрозуміли б. Отож я виголосив імпровізований панегірик цивілізації, вихваляючи все, що вона дала людству, і все, що вона може ще дати, — щоправда, не дуже розмежовуючи перше й друге. По змозі пристосовуючись до розумового рівня своїх слухачів, я змалював перед ними вельми барвисту й спокусливу картину життя сучасного суспільства — такого, яким я його звик уявляти собі. Найбільше наголошував я на тих практичних вигодах, що випливають із доброзвичайності, породженої справедливими законами та здоровим вихованням. Я розводився про доброчинність, про співчуття й допомогу, що їх знаходять у нас нужденні громадяни — якщо такі ще взагалі бувають.

Я сам здивувався й зрадів, завваживши в своїх міркуваннях так багато дядечкового оптимізму й морального пафосу, бо я вже боявся, що вони назавше вивітрились із мене. Я тішився звуками свого голосу, мені хотілося слухати його ще й ще, і я провадив свою мову далі усе впевненіше.

Я підкреслював, що культурні люди завше додержують охайності й гігієни, оспівував такий лад, за якого в людях виховують довіру до ближніх, запевняв, що при високорозвиненому співробітництві та поділі праці всі речі й вигоди приступні для кожного. Я говорив про електричне освітлення та передачу енергії на відстань, про транспорт і охорону праці. Я змалював прогулянку на яхті та футбольний матч у таких рожевих барвах, що й сам неначе дужче вподобав ці популярні розваги. Я коротко описав демократичні установи, пресу та її вагу в житті суспільства. Я порівняв нашу м’яку конституційну монархію з забобонним шануванням якихсь нижчих тварин і нашу англіканську церкву, таку терплячу до людей іншої віри, з кривавим культом Великої богині. Оксфорд вийшов у мене схожий на античні Афіни в зображенні художника часів королеви Вікторії, а Бодлеївська бібліотека — на якийсь храм божественної мудрості.

Захопившись, я вже не зважав на лисих дідів та воєначальника; вони ніби розпливлись у тумані моєї зневаги, і я бачив перед собою виразно самого Чіта, що уважно й зацікавлено слухав мене, час від часу ставлячи мені навдивовижу глибокодумні запитання й пильно придивляючись до мене, коли я відповідав ухильно.

— А вояки у вас є? — спитав Ардам, випливши раптом із туману, що сповивав його.

— Є, — відповів я. — Є вояки, люди честі, і єдиний їхній обов’язок — підтримувати мир. Бо в нашому світі є таке правило: коли хочеш зберегти мир, не шкодуй нічого на готування до війни.

— Ага! — промовив Ардам уже не так вороже.

Та що довше я говорив, то більше бачив, що слухає мене тільки Чіт. Він якось перемінився: хоч лишився такий же бридкий, як і був, та його химерна корона вже не так упадала в вічі, а вираз обличчя став не тільки розумний, а й трохи лагідніший.

Він слухав мене, кивав головою, перепитував дедалі недовірливіше. Питання його ставали вже аж надто розумні, як на дикуна. Раптом він перебив мене:

— Ти ж сам не віриш у те, що розповідаєш.

Я розгубився.

— Не знаю, навіщо ти наплів мені стільки про якийсь неймовірний світ, — додав він.

— Неймовірний?

— Такого світу нема, — заявив Чіт. — І не було ніколи. І не може бути ніколи, бо люди так жити не можуть. Я оглянувся довкола: камінна пика воїна та бридкі, жорстокі й тупі обличчя трьох мудреців стали враз реальні й близькі. Чіт поглянув на них скоса й додав:

— Ти сновида, божевільний сновида. Ти живеш як уві сні. — Помахом руки він ніби змів убік ту цивілізацію, що я змалював допіру. — Справжній світ — оцей, що тепер довкола тебе, іншого немає. Треба його бачити таким, який він є.

І раптом щось наче прорвалось у мене в серці, і багато з того, що я допіру говорив, здалося мені сумнівним.

5 СТРАШИДЛА-МЕГАТЕРІЇ

Те, що мені пощастило взнати про життя велетенського лінивця, Megatherium americanum, від ремпольських тубільців і спостерегти самому з природничого погляду може здатися за зовсім неймовірне. Але цікаво, що двоє моїх знайомих природознавців радше схильні визнати мою розповідь за правдоподібну, аніж люди менш обізнані. Однак я зовсім не вважаю цей розділ своєї книжки за внесок у науку. Це просто необхідна частина оповідання про мої незвичайні пригоди. Принаймні всі факти, що стосуються мене, правдиві й лишаються для мене правдиві, хоч багато інших моїх уявлень розвіялося. Змалювати всі події й подробиці послідовно я не можу і навряд чи витримав би перехресний допит навіть у найпоблажливіших слідчих; нехай читач того не забуває. І все ж реальність деяких моїх вражень надзвичайна, навіть до подробиць: я ніби увіч бачу довженний і широченний бік звіра, порослий довгою, брудною, цупкою рудувато-сірою шерстю, місцями аж зеленавою від цвілі та лишайників: чую, як дряпають його пазури по камінні та корінні дерев; відчуваю характерний задушний сморід. Я вірю твердо, що десь, колись — хоч, може, не достоту так, як підказує тепер моя зрадлива пам’ять, — справді бачив тих тварин.