Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

По музейних кістяках та малюнках-реконструкціях ви, певно, склали собі якесь уявлення про мегатерія; ви знаєте, що в нього масивний тулуб, хвіст та задні лапи й величезна спідня щелепа. Але на всіх зображеннях, що мені доводилось бачити, мегатерій має надто мирний і приємний вигляд добре вгодованого мешканця зоопарку. Я ні разу не бачив мегатерія в тій позі, в якій його люблять зображувати на малюнках, де він звичайно стоїть, зіп’явшись гордо, мов той промовець за банкетним столом, на задні лапи й обхопивши дерево кігтистими передніми. Іноді він справді спинається на задні лапи, але тоді сідає на хвіст, а передні лапи звисають йому на черево. І ніколи не ходить він по землі по-ведмежому, як те собі уявляє дехто з реставраторів. Вони, певно, не помітили, як заважали б йому спиратися на землю такі довгі пазури. Хода мегатерія взагалі не схожа на ходу ніякої відомої мені тварини. Він пересувається, спираючись, так би мовити, на лікті, а пазури вільно звисають спереду й стукають один об один. Голова в нього завжди нахилена низько і якось набік, а крижі здіймаються високо над усім тулубом, і здається, що він припадає до землі. В тій поставі він дуже нагадує мусульманина, вкляклого на молитві. Далі, в мегатерія голова багато м’ясистіша й писок довший, ніж уявляють художники. У нього велика, червона, слинява паща, ніздрі над самою верхньою губою, й морда поросла щетиною. Очі малесенькі, обведені червоним. Спідню губу він висовує вперед, наче совок на вугілля. Я знаю, що він має слух, однак ніяких вух у нього я не помітив. Шкіра в нього неприємного рожевого кольору, але її майже не видно крізь довгу, цупку, мов голки на дикобразі, щетину кольору гнилої соломи; в тій щетині не тільки кишать усілякі паразити, зокрема такі здоровенні чорні кліщі, яких я зроду не бачив, але вона ще й проросла слизуватим зеленавим жабуринням та лишаями, що клаптями звисають із боків та хвоста. Зверху на тулубі та хвості в нього груба верства лепу, ніби справжній ґрунт; слово честі, я бачив, що там зеленіла трава й навіть розцвіла біленька квіточка. Тхне від мегатерія баговинням та нечистотами, а віддих — я мав нещастя одного разу вдихнути його — відгонить здохлятиною. Рухається потвора звичайно якимись конвульсивними ривками, мов ревматик, натужно рохкаючи. Спершу піднімає й висовує перед, а потім із кумедною старанністю підтягує до нього тулуб і задні лапи, — і так весь час. Проте, як я згодом переконався, мегатерій може рухатись і значно швидше, скачучи як жаба. Потвора весь час озирається довкола, сопе й ворушить писком, принюхуючись, а часом роззявляє пащу й бекає, наче теля, що жалібно кличе корову, тільки гучніше й протягліше.

Таке от страховище побачив я в вечірніх сутінках серед понівечених дерев і кущів на ремпольському нагір’ї. Видно, мегатерій зовсім не чув, що хтось за ним стежить так зблизька. Мене так заворожив своїм виглядом цей чудернацький витвір природи, що я ладен був дотемна стежити, як він лазить та пасеться, коли 6 хлопець-носій не смикав мене настирливо за руку, а Чіт не нагадав, що треба знайти якесь місце для ночівлі, поки ще не стемніло.

Тоді я ще не розумів, чому мої супутники воліють стати на ніч якомога далі від мегатеріїв. Той, що ми його бачили, здавалося, нічого не помічав і був майже зворушливо смирний на вигляд. Але пізніш ми натрапили на нові сліди, і Чіт іще довго тяг нас потемки за собою крізь колючі чагарі, поки нарешті погодився спинитись. Ми знайшли невеличку піскувату галявину над струмком, нарвали моху, що його багато росло довкола, й постелилися. Моя шкура була зі мною, і я поклав її під себе; а свою священну шапку — лінивців череп — я лишив удома. Ми розпалили вогнище з сушняку, поставили на жар горщик, що приніс із собою хлопець, і зварили коріння на вечерю. Мені пощастило зберегти з розграбованого дикунами корабельного майна кілька коробок сірників, і ось тепер, на превеликий хлопців ляк і захоплення, я скористався тим скарбом. Ми повечеряли. Зійшов місяць, ніч була тепла, і ми ще довго розмовляли, сидячи навпочіпки біля вогнища. Хлопець-носій, що раптом перейнявся до мене пошаною, не відводив від мене витріщених очей.

Ми з Чітом, звичайно, завели мову про мегатеріїв.

— Ну що вони можуть заподіяти людині? — спитав я.

Чіт відповів, що потвора може зіп’ястись дибки, впасти на людину всією вагою й роздушити її, може порвати пазурами. Дратувати мегатеріїв дуже небезпечно. Вони страшенно люті. До того ж вони дуже-дуже старі, хитрі й підступні. І отруйні.

— А чому ніде не видно їхніх малят? — спитав я.

— Тепер вони рідко плодяться. Та й ті, що виплоджуються, пропадають.

Я здивувався. Але він запевнив мене, що весь приплід мегатеріїв здихає. Інакше ми не мали б їхніх шкур та кісток.