Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

По-перше: далеко не завжди виживають найспритніші, найсильніші чи найхитріші тварини. Потвора, що плазує по землі, об’їдаючи пагон й бруньки, яких вистачило б прогодувати безліч жвавіших, здібніших видів, тим самим робить їхнє існування неможливим. Деякі тварини виживають, спустошуючи все довкола. Або ж вони поширюють усякі хвороби, що винищують інші види. Одно слово, зовсім не обов’язково перевершити, перерости інших. Можна їх виморити, видушити своїм смородом.

По-друге: щоб біологічний вид зберігся, йому зовсім не обов’язково плодитися. Можна зберігатись, не розмножуючись, а просто не вмираючи. От, наприклад, мегатерії не багато витрачають енергії на плодіння, вся вона йде на свої потреби, і процес виснаження тканин, що скорочує життя більшості вищих тварин, не підточує їхніх організмів. Вони проіснували вже хтозна-скільки, не відтворюючи свого виду. Вони відбирають їжу у своїх дітей, знищуючи їх тим, як стародавній Сатурн, і самотньо панують, як він, над своїм світом. Природа немовби жбурнула мені межи очі ці безплідні гори живого м’яса так само байдуже, як показала б солов’я, троянду чи усміхнене дитя.

І, нарешті, по-третє: тварина може зжити зі світу всі інші створіння й потім згинути сама. Боротьба за життя може скінчитись перемогою видів зовсім не життєздатних, а просто дуже шкідливих. У природі цілком можлива відносна, тимчасова перемога приречених. Ось ці мегатерії зробили з велетенських обширів Південної Америки страшну пустелю, а потім щезли там самі й щезають останні — бо навіть на острові Ремполі час від часу який-небудь із них падає, застигає нерухомо, а незабаром здимається й починає гнити. Отже, еволюція далеко не завжди є невпинне поривання вперед і вгору, невпинне розповсюдження життя. Буває часом, як і в цьому випадку, що вона скочується вниз, у глухий кут.

То ось яка вона насправді, та невтомна й неухильна еволюція, що в неї я привчився вірити як у сувору, але врешті благодійну — тоді, коли я привчався вірити ще в багато що, слухаючи бадьорі дядечкові проповіді та розмови за обіднім столом у його домі. Коли думати про неї, пізненько повечерявши напівсирим корінням якихсь невідомих безіменних рослин і сидячи навпочіпки просто неба біля димного багаття серед освітлених місяцем чагарів та слухаючи плюскіт струмка й хропіння сонного дикуна, все стає якесь навдивовижу просте і ясне.

Я, здається, вже згадував у своїй розповіді, як, коли Чіт спитав мене, чи в тому моєму цивілізованому світі, що ним я так вихвалявся, нема нічого такого, що не хоче ні плодитись, ні вмирати, я спершу відповів: «Немає», а потім поправився: «Тварин таких немає». Чому я так сказав? Бо мені тоді сяйнуло в голові — а тепер та гадка повернулась до мене знову, несподівано яскрава, — що людські закони й установи так само підпорядковані законам біології, як і життя всіх живих істот. Як те часом буває, думка моя сміливо перескочила через начебто нездоланні відмінності, й мені впало в очі, що держави, організації й установи людські так само не плодяться, не знають природної смерті й чіпляються за своє існування, як і мегатерії. Коли я розмовляв з Чітом удень, мій цивілізований світ упевнено й тріумфально простував від одного соціального досягнення до другого, а тепер, коли Чіт лежав і хріп, той світ видавався мені нескінченно далекий від миру, єднання й безпеки.

Я знов закликав на поміч дядечків дух. «Людина, — сказав я собі, — це не тварина. Порівняння невдале, і доля цього приреченого на вимирання виду тварин — зовсім не призвістка долі людського роду. Цей острів Ремпол — одне, а мій великий світ — зовсім інше. Бо в мого світу є душа. Є воля».

І, ніби підсилюючи тим свої слова, я спокійно підвівся, взяв оберемок хмизу й підкинув у багаття.

Тоді почав уявну суперечку з Чітом, що мирно спав біля мене. Людина, сказав я, розуміє свої труднощі й уміє їх бороти.

Звичайно, тут, на острові, будь-яка боротьба безнадійна. Перспективи тут, безперечно, зловісні. Врешті навіть ті потвори неминуче загинуть серед спричиненої ними пустелі. Тут справді здається, що випереджає не найпрудкіший і побиває не найсильніший. Битву виграють мляві, недвижні, вперті — перегородивши дорогу й утримуючи свої позиції. Доти я погоджувався з Чітом. Коли навіть мегатерії врешті вимруть, те не відродить усіх бруньок і пуп’янків, що вони пожерли, всіх надій, свіжих паростків, молодих життів, що вони розчавили, задушили, вбили. Може, вони переживуть ваше жалюгідне плем’я, що ховається в ущелині, не маючи відваги зійти на нагір’я, винищити потвор та заволодіти землею й сонцем. Хай так. Але ж острів — ще не світ. Людина, справжня людина — така, як я її собі уявляю, — розуміє свої труднощі й уміє їх бороти. Вона може прийти сюди. Тоді вона візьметься до діла не так, як ви, нещасні дикуни.