Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

І добре, що я того не зробив. Не бачачи мене, дурне створіння почало заспокоюватись. Воно перемогло мене, загнало в яму, отже, не осоромило себе. Ревнувши раз, удруге, мегатерій затих, неначе замислився, тоді важко припав до землі, проповз ярдів із півсотні, прислухався, знову звівсь на задні лапи, заревів, стрибнув кілька разів і посунув плазом геть. Час від часу він спинявся, зводився дибки, тоді сунув далі. Що відбувалося в тому мізерному мозкові — бо мегатеріїв мозок навряд чи більший за кролячий, — я не можу собі уявити. Може, потвора вже забула про мене. Шарудіння та сопіння помалу стихало вдалині й нарешті зовсім завмерло. Чути було тільки, як тихо шелестить листя на кущах.

Але я ще довго не важився вийти з затінку. Мої химерні мрії про перетворення церкви та всіх людських установ і перебудову всього цивілізованого світу геть розвіяла сувора дійсність.

6 ГІРСЬКЕ ПЛЕМ’Я

Перед світом похолоднішало, і я так змерз, що не пошкодував кількох дорогоцінних сірників та розпалив собі під навислою скелею багаттячко. Напившись погожої води зі струмка, що тік біля моїх ніг, я вкрився сухим мохом, що його здер цілим шаром зі скелі, й лежав скорчений, тремтячи з холоду, поки розвиднілось. Тоді нарешті зважився вернутись до нашого таборища. Йти мені довелось не більш як чверть милі, й дорогу знайти було легко по слідові мегатерія. Обидва мої товариші були вже на місці; сидячи навпочіпки, вони пекли коріння на ще не догаслому приску вчорашнього багаття. Їм не довелось тікати так далеко, як мені. Наш горщик, на щастя, вцілів, і хлопець, нарвавши листя з уфи, варив у ньому щось на зразок чаю.

Чіт видимо зрадів, побачивши, що я живий і цілий.

— Йому пощастило втекти? — спитав він — звісно, маючи на увазі мене.

Я тільки кивнув головою й оскірився.

Брудна потвора наступила на шкуру, що правила мені за священне вбрання, і мені довелось виполоскати її в струмку. Потім ми з Чітом стали радитись, що нам зробити за день. Мій дослідницький запал, правду сказати, вже трохи вщух, але вертатись в ущелину мені ще не хотілося. А Чіт, як я бачив, іще більше за мене хотів іти далі. Я вже потроху здогадувався, що цей хитроокий горбань погодився вирушити в розвідку на нагір’я не просто задля того, щоб задовольнити примху Священного Безумця; в нього була якась своя мета. Як завжди, я правив йому за ширму. Він хотів оглянути місцевість і назначити якісь стежки; а навіщо — я ще не міг збагнути.

На південь від нас здіймалася стіна сірих скель, неначе з вивітреного вапняку, зовсім голих і таких крутих, що навряд чи вони могли принадити мегатеріїв. Туди ми й попростували, пильно озираючись на всі боки. Ми натрапили дорогою на цілу череду з десятка потвор, що паслися на рівнині, й накинули чималий гак, обминаючи їх, бо потрапити поміж них було б надто небезпечно. Ми намагались іти поза вітром, щоб вони нас не занюхали.

Хлопець-носій розважив нас, протанцювавши тріумфальний танець, що в ньому показав свою зневагу до мегатерія. Так він помстився на потворі за свій учорашній переляк. Він дуже кумедно й схоже наслідував мегатерієві рухи. Захопившись своїм танцем, він трохи-трохи не розбив нашого горщика, що його був поставив додолу, й не розсипав нашого запасу їстівного коріння.

Вапнякові скелі справдили наші сподіванки. Там була безліч прискалків та розколин, неприступних для великих тварин, але майже не було рослинності. Ми пройшли попід підніжжям скелястої стіни, де ріс рідкий чагарник, і отаборились на ніч, назбиравши добрячу купу сушняку на паливо та моху на постелі. Хлопець десь щез і за півгодини повернувся, несучи здоровенну сіру ящірку, добрих пів-ярда завдовжки, не рахуючи хвоста. М’ясо її виявилось дуже смачне. Після вечері я сидів біля вогнища, вельми задоволений, і дивився, як сходить місяць. Мені бракувало тільки доброї сигари. Але на острові Ремполі не знають тютюну.

Мене пойняла якась несподівана приязнь до своїх супутників. Я почав змальовувати їм театри, кафешантани, кипуче вечірнє життя лондонського Вест-Енду, проспівав їм «Тарарабумбію» та ще кілька модних пісеньок, що їх більш-менш пам’ятав. Хлопцеві найдужче сподобалась «Тарарабумбія»; він вибивав ритм її так завзято, що мало знову не розтрощив горщика.

Аж третього дня я нарешті збагнув, що надумав Чіт. Він хотів обстежити горішню частину ущелини й розвідати розташування селища сусіднього дикунського племені. Коли я почав обережно його розпитувати, він потвердив мої здогадки. Він сягав думкою куди далі, ніж решта наших мудреців. Він гадав, що незабаром нам доведеться воювати з тими сусідами. Бо взаємини між двома племенами почали псуватися. Вже була якась сутичка через одну дівчину, а ще більше клопоту виникало в нашій із ними торгівлі. Звичайно дикунська війна зводилась до безплідних сутичок в ущелині; але щось — чи то мої балачки, чи, може, віщий сон — закинуло Чітові в голову думку напасти на ворогів згори, перейшовши оце заборонене нагір’я. Те плем’я, що перше наважиться на таке, напевне переможе! І тепер він прикидав; як здійснити той напад, мов із ясного неба.