Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Спочатку дні мого рабства на острові Ремполі тяглися нескінченно довго, однак що більше я обвикав, утягувався в щоденні клопоти, то коротші вони ставали і врешті почали пролітати зовсім непомітно. Я вже не сподівався, що мене хтось визволить звідси, облишив надії своїми балачками про цивілізацію та поступ домогтися якихось змін у тупій рутині життя цих людей. І лиш коли в моїх вухах залунали войовничі крики дикунів, що провіщали мені злигодні та муки, в мені знову прокинулась енергія, жадоба діяльності. Доти моя головна турбота в житті була — опиратись невпинним намаганням Ардама та кощавого діда звести мене до рівня звичайного смертного, одруживши з котрою-небудь із дочок племені, щоб вона жила в моєму курені й весь час назирала за мною. В тому опорі мене підтримував Чіт. Йому було майже так само важливо, як і мені, оберігати престиж Священного Безумця.

Лиш помалу я зрозумів, наскільки обидва ми залежимо один від одного. Священний Безумець був неодмінною умовою його беззастережного впливу на плем’я. Я був тільки останній і найцінніший із цілої низки носіїв черепа та шкури, що ними таємно керував і що їхню маячню тлумачив Чіт. І я міг виявитися незамінний. Без Священного Безумця Чіт був тільки оберігач та тлумач традицій племені, й усі його твердження й поради потребували б схвалення дідів. Але знаходити віщі знаки в маячні та вибриках Священних Безумців умів тільки він, а моя маячня та вибрики давали йому такий багатий матеріал для тлумачення, якого він доти не мав ніколи. Незвичайні обставини моєї появи на острові, білий колір шкіри і взагалі дивовижна зовнішність, химерність моїх слів та вчинків — усе те дуже вирізняло мене серед моїх попередників.

Пізніше, повернувшись у лоно цивілізації, я цікавився питанням про роль божевільних у житті дикунів. Я перше гадав, що Священний Безумець острова Ремполу був явище виняткове. Виявилося, що зовсім ні. Мабуть, такі химерні дурники трапляються повсюди, відіграючи, так би мовити, підривну роль у складній, інертній системі дикунської громади: їм іноді щастить уклинити щось нове в щільну мозаїку звичаїв та традицій. У деяких місцевостях безумці бувають помічниками шаманів, у інших — вони самі є чаклунами та віщунами.

На цю тему один із антропологів вашінгтонського Смітсонівського інституту опублікував монографію під назвою, здається, «Роль психічно неповноцінної особи в первісному суспільстві». Той дослідник пов’язує священних безумців Патагонії — бо, виявляється вони є й на суходолі — з широко розповсюдженим інститутом царків-жерців і таким чином струшує цілу купу достиглих і вже надгнилих овочів із Фрезерової «Золотої гілки». Він зіставляє цих безумців не тільки з чаклунами та відьмами, а й з карнавальними королями, а також із 5лазнями та іншими диваками, такими популярними в середньовіччі. Мені казали, що він великий авторитет у тій царині. Потім дуже ефектно порівнює це явище з нашим сучасним ставленням до геніїв, із їхнім дивним правом на ексцентричність і парадоксальність та свободою від відповідальності. Безперечно, каже він, такі диваки звичайно бували знаряддям у руках у людей обережніших і завбачливіших, але теж, хоч і по-іншому, невдоволених панівним ладом. Дуже приємно усвідомлювати, що моє життя в тій похмурій ущелині належить до явищ, таких цікавих для соціології; однак, відзначаючи цей факт, я ще раз нагадую, що книжка моя — не наукове дослідження, а тільки повість про мої власні пригоди.

Мій попередник на посаді Священного Безумця був кретин і вмер, обжершись покидьків. Чітові, видно, дуже скрутно доводилося, поки не знайшли мене. Коли лисі мудреці перечили йому, він не міг побити їх ніяким провіщенням. І на острові неподільно панували традиції. Чіт пробував був створити репутацію божевільного одному молодикові, чиєю єдиною вадою була косоокість; але, він не мав успіху. Скільки я второпав зі слів Слинявого, молодикові претензії на безумство й недоторканність не були визнані за слушні. Чітового протеже звинуватили в блюзнірстві, і його недовга кар’єра скінчилася «доганою». Нещасливого кандидата в безумці викрила його власна дружина. Він запевняв, ніби на нього інколи находить, і тоді йому з’являється Велика богиня та дарує його своєю особливою ласкою; проте дружина з заздрощів, що вона не має своєї частки в його cлaвi, завдала йому брехню.

— Отоді вже самому Чітові трохи очей не перекосило! — виснув старий слинько й аж затрусився зі сміху.