Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Ні, є, — заперечив я. — О, коли б ви знали, як повільно прийшла наша Європа до миру й скільки крові це нам коштувало, ви б зрозуміли, що значить єднання! Коли б ви могли забути оту безглузду ворожнечу зі своїми братами з-над водоспаду!

— Братами? — з безмежною відразою в голосі протяг Ардам.

— Ви могли б вийти з цієї ущелини, цієї темної тісної тюрми нагору, на широкі сонячні простори! Ви могли б винищити мегатеріїв списами, дротиками, пастками!

— Аби вони нас перші не винищили! — пирхнув слинявий дід і почав бавитись кісточками з людської руки, розкладеними перед ним на столі.

— Можна було б постягати їхні смердючі туші на кручу та поспихати їх у море, а тоді нагорі орати землю, збирати врожай, будувати…

— Багато ти наореш, коли доторкнешся до лінивця, — кинув дід із потатуйованими щоками.

— Там виросли б великі ліси; смачні овочі, гарні квіти! На всіх би вистачило, й усі були 6 щасливі!

— Присягаюсь стегнами Богині! — вигукнув Ардам. — Як він мені набрид, цей Священний Безумець! Може, хай він обідає окремо від нас?

— Нехай говорить! — заступився за мене Чіт. — То віщі слова.

— Догану б йому на голову! — буркнув найбридкіший дід. — Витрусили б тоді з неї всі ті віщі слова й обідали б собі без отих його проповідей.

— Що там віщого в тому белькотінні? — зневажливо спитав Ардам.

— Він звістує війну, — пояснив Чіт.

— Я звістую мир! — заперечив я.

— Однаково, то новий спосіб війни. Нехай балакає. Він сам не знає, що каже.

— Ніякого нового способу війни нам не треба, — огризнувся Ардам. — Я на ситий живіт люблю поспати, і хай він западеться зі своїми віщими словами.

Не раз ми провадили отакі розмови за круглим столом у трапезні мудреців, заживши «дарунків Друга». І ось ці розмови пригадалися мені, коли ми сиділи на кручі серед тої величі та підглядали своїх ворогів і суперників, неначе троє малих рудих мурах, що стежать здалеку за чужим мурашником, кублом мурах чорних. А дивно, думав я, що Чіт, такий розумний, не бачить виходу з цієї безглуздої ворожнечі між двома жалюгідними купками людей. Ані проблиску не бачить! Чітів розум весь підвладний ідеї війни, так, як усі уявлення, за Кантом, підвладні категоріям простору й часу. Для нього війна була невід’ємною рисою людського життя, інакше він не міг думати. Він не міг уявити собі людей таких сильних і мудрих, щоб вони перемогли в собі вікодавній войовничий запал.

Три дні витратили ми, розвідуючи найкращу, найкоротшу дорогу від своєї ущелини до селища ворогів, дорогу через той вапняковий кряж, захищену густими чагарями й більш-менш безпечну від мегатеріїв.

Розвідавши, що треба, ми знову спустились до своєї похмурої оселі.

— На мене зійшов віщий дух, — сказав Чіт, коли ми вступили на брудну вуличку поміж злиденними куренями.

7 КОХАННЯ НА ОСТРОВІ РЕМПОЛІ

Ми багато розмовляли про війну, але вона ще довго не починалась, і мені часом здавалося, що вона так і не почнеться. Я дедалі більше звикав до своєї щоденної ролі Священного Безумця ремпольських тубільців. Я нудьгував, я почувався нещасливим, часами мене страшенно мучило сумління, душа моя повставала проти тієї мерзотної їжі, що нею мене годували, й мене жахала думка, що задля підтримання тьмяного вогника мого життя весь час позбавляють життя інших людей. Та потроху невблаганні природні потреби — голод, сон, безліч інших дрібниць і турбот — завертали мене назад у звичну колію. Я по-своєму сприязнився з Чітом і віщував те, що він від мене хотів. Я переконував себе, що, теревенячи про широкі простори нагір’я, тим самим протестую проти того життя, яким живу.

В ті дні на мене часом находили химери, що їх мені важко й описати. Я вже оповідав, що скелі довкола ущелини видавались мені напівпрозорі. Так от, іноді мені здавалося, що не тільки скелі, а й ще багато речей довкола мене теж світяться. Коли я зводив очі на кам’яні стіни над головою, мені інколи ввижалось, наче в них чорніють якісь примарні вікна, наче на них проступають якісь малюнки й написи з вогненних літер, а за мить, глянувши знову на ті скелі, я бачив тільки бескеття, осяяне призахідним сонцем. Або ж я відчував, що ноги мої ступають по брукові, чув скреготіння трамвайних коліс і дзеленчання дзвінків. А за мить виявлялося, що то під ноги мені попавсь уламок скелі, а над вухом задзижчав жук, перелітаючи з однієї купи риб’ячих тельбухів на другу, а ще десь віддалік дикун гатить каменюкою по старому цвяхові з «Золотого лева», згинаючи його на гачок до вудки.

Часом, коли я оповідав про бали, вечірки та подібні розваги в цивілізованому світі, мені починало здаватись, наче я сам присутній — або допіру був присутній — там. Або ж, коли я прокидався вранці, мене брав сумнів, чи справді я Священний Безумець у шкурі й черепі, а не зовсім інша людина. В такі хвилини мене посідала прикра туга за домівкою. Я волів відганяти ті сумніви, чіпко держався за той факт, що я досі перебуваю на острові Ремполі. «Це острів Ремпол, — переконував я себе. — Це острів Ремпол. Не тривожте мене, марні видіння!»