Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Здається, я задрімав. На мене найшло напівзабуття, оте марення на межі між сном і неспанням, коли майже непомітні відмінності виростають в уяві у справжні прірви, й, навпаки, речі якнайчужіші одна одній раптом здаються навдивовижу близькі й споріднені. Я сам дивувався, що ті химери так виразно оживають тепер у моїй пам’яті. Мабуть, їх закарбувала в ній несподівана пригода, що перебила те сонне марення. У моїй уяві людські установи дивно переплутались із мегатеріями, і мегатерії з установами, і я споряджав велику облаву, щоб очистити світ від цієї громіздкої спадщини минулого. Світ мав народитись наново. Бо людина, справжня людина, сильна тим, що може вчитися на своїх помилках. Минуле треба було, як то кажуть, «згорнути», як згортають фірму, що її мають реорганізувати й злити з іншими. Я гадаю: всі ті думки збудило в мені свіже вражіння від допіру побаченої старезної потвори, що не хоче ні плодитись, ні вмирати.

Мені ввижалося, наче відбувається якась нарада цивілізованих людей, і єдиний наш слухач — Чіт, що лежить на купі моху. А ми обговорюємо проект самоліквідації християнських церков. Те мало стати початком якоїсь грандіозної, всеосяжної перебудови світу, якогось релігійного відмолодження, що мало покликати все людство до щасливої діяльності й діяльного щастя.

— Щоб запровадити в життя загальну доброзичливість, — мурмотів я собі під ніс, — та інші цінні якості — віру, надію, милосердя, ще не вимерлі на землі…

Зненацька гучне ревіння й тріск у чагарях розбудили мене з тих марень. Я схопивсь на рівні ноги, втупив очі в темні хащі й побачив у світлі місяця, що на мене суне велетенська туша. Невеличкі очиці, ловлячи в себе полум’я нашого вогнища, горіли, як дві жарини, в тій чорній рухливій брилі. Потвора наближалася, швидко стрибаючи. Не лишалось нічого іншого, як чкурнути в кущі. Я зразу ж кинувсь будити своїх товаришів. Хлопець, здається, не спав і схопився, скрикнувши, тільки-но я доторкнувся до нього. Він, либонь, давно вже помітив небезпеку, але з переляку розгубився й не знав, що робити. А коли я підштовхнув його, шмигнув у кущі, мов сполоханий щур. Я розтермосив Чіта:

— Тікай! Тікай! — і сам подав йому приклад, помчавши щодуху, куди очі світять.

На Чітове щастя, тварюка, видно, сунула просто на мене. Я перестрибнув струмок і помчав у той бік, де чагарі були трохи рідші, спотикаючись, підстрибуючи, дряпаючись об гілля та колючки. На своїй голій спині я відчув гарячий віддих потвори, що гналася за мною. Зрозумівши, що та стрибуча гора наздоганяє мене, я припустив швидше. Отоді я переконався, як швидко може рухатись мегатерій, охоплений руїнницькою жадобою. Здавалось, ніби якесь іще більше страховище підхоплювало ту гору м’яса й жбурляло її навздогін за мною. Я біг, прислухаючись, як важко гупає об землю мегатерієва туша, і, пробігши ярдів двісті чи й більше, переконався, що ані на ярд не втік від свого переслідувача. Поки він напружувався до нового стрибка, я наче відривавсь від нього трохи, та за мить мегатерій знову гепався на землю зразу за мною.

Спершу я мчав наче очманілий зі страху. Тоді, постерігши, як виразно бачу я кущі й бур’яни поперед себе та як стрибає переді мною через корчі моя тінь, я збагнув, що місяць світить мені в спину і потвора добре бачить мене. Вже задля самого того краще було звернути вбік, а до того ж, подумав я, така важка брила не зможе розвернутися зразу. Тільки-но трапиться якесь прикриття, я зверну поза ним і побіжу проти світла. Та не встиг я оглянутись довкола, як земля запалась у мене під ногами, і я полетів униз.

Я зопалу наскочив на глибоку яругу, не помітивши її. Впавши на дно, я хвильку лежав приголомшений, бо сильно вдарився підборіддям об каменюку. За мить зоряне небо наді мною закрило якесь темне громадище. То падав згори мегатерій. Якби він упав просто на мене, був би мені кінець. Та, на щастя, він до мене не долетів, застрягши в вузькій розпадині. Він також опинився ніби в пастці.

«Стривай, я ж тебе перехитрю!» — подумав я й швиденько подерся з кам’янистого провалля нагору. Не знаю, чи потвора ще намагалась дістати мене, чи, скорше, просто борсалась, вибираючись із яруги.

Я відповз ярдів на двадцять, сховався в рятівну тінь і причаївся. Але й туди до мене долітав огидний сморід від потвори. Вона сопла, рохкала, гарчала. Я бачив і чув, як вона вилазить із яруги, й пильно стежив за кожним її рухом.

Мегатерій рохкав, пирхав, шкрябав пазурами по камінню. Видно, йому не сподобалось у ярузі, й він поспішав чимшвидше вибратись із неї на надійніший ґрунт. Вилізши нагору, він сів на задні лапи й почав крутити на всі боки своєю незграбною головою, видимо шукаючи мене. В місячному світлі переді мною бовваніла велетенська чорно-сіра туша, куди більша за слона.

Я намацав рукою каменюку й був уже хотів схопитись та жбурнути нею в свого ворога, але схаменувся. «Підожди», — сказав я сам собі.