Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Річ у тому, що в гіллі дерев на широкому прискалку під кручею було зроблено щось на зразок клітки для тих тварин, і більшість остров’ян сліпо вірила в безглуздий забобон, ніби ті плохенькі звірки правлять долею племені. Вважалося, що Чіт, Ардам та троє дідів тільки жерці, а ті химерні улюбленці племені нібито нашіптують свою премудрість їм у вуха. Безперечно, те химерне вірування — пережиток стародавнього тваринного тотемізму, однак з’ясувати його походження я не зумів. Єдина аналогія, що її я знаю в культурному світі, — це священна імперія мікадо до того, як Японія ступила на шлях сучасної цивілізації. А на ділі це вірування знімало з Чіта й його спільників відповідальність за всілякі несправедливості та утиски. Так нашептав деревний лінивець, казали вони, і люди слухняно корились. Їм було приємно думати, що малі лінивці панують над Чітом та його приятелями так само, як Чіт із приятелями панують над ними та знущаються з них.

Отож слідом за всіма і я висловив традиційне побажання, щоб зграя малих паразитів ніколи не покидала нашого дерева життя.

— А тепер… — почав я й змовк. Серце моє відчайдушно калатало в грудях. Набравшись відваги, я спокійно, немов так і годилося, скинув і поклав додолу смердючий череп, що так довго давив мою голову.

— Та й душно ж тут у вас в ущелині, — сказав я. — Йдучи сюди, я побачив, як світить сонце на верховині, й раптом згадав про той великий світ, що з нього прибув до вас, просторий, вільний і щедрий світ. Я вам ніколи не розповідав про нього. А тепер можу розповісти. — Я зірвав із себе стару брудну шкуру, відкинув її вбік і сів навпочіпки — голий білий арієць серед темношкірих дикунів у їхніх химерних убраннях та відзнаках.

Усі троє дідів скрикнули в один голос і тицьнули в мене пальцями:

— Гляньте-но! Шо це він робить!

Воїн не ворухнувся, та весь почервонів і втупив у мене свої банькаті очі з гнівно-запитливим виразом. Він, певно, сказав би щось про мою умисно неподобну поведінку, коли б умів стулити докупи двоє слів. Але він був скорше людина діла, а не балачок.

Чіт порухом руки заспокоїв дідів.

— Це не гріх, — заявив він. — Адже ми всі знаємо, що Священний Безумець не може грішити. Це знаменна подія. Дух Богині зійшов на нього. Хай він робить і каже, що хоче, хоч би воно навіть і вражало вас. А потім ми, — він, звичайно, мав на увазі тільки самого себе, — витлумачимо те, що він сказав і зробив.

Ардам буркнув щось невиразно.

Я в думці подякував богові за те, що мені не бракує відваги.

— Ідучи сьогодні сюди, о мої високі й мудрі братове, — знову почав я, — я побачив синє небо. І завіса розгорнулась, і дух мій вернувся в те осяйне селище, де я вивчав усю людську мудрість. То було гарне, пишне селище. Щодня там люди чули щось нове, сподівалися чогось нового. Там я взнав, що люди не повинні довіку жити в ярах та ущелинах, що краще жити на роздоллі, що не годиться користатись з безсилля та неуцтва своїх бідніших братів, що не треба весь час боятися та остерігатися всього.

— Він божевільний, — промовив дід із татуйованими щоками й заходився колупати в зубах колючкою з гупи.

— Авжеж, божевільний, — потвердив Чіт, не спускаючи з ока мого обличчя. — Але ті його слова щось означають. Розкажи нам іще про ту твою країну, що з неї ти прийшов.

— То не країна, а цілий світ, — поправив його я.

— Ну, нехай світ, — погодився Чіт.

— Він хоч і божевільний, а говорить доладно, — не вгавав дід, колупаючи в зубах. — За такі слова належиться догана, божевільний він чи ні.

Ардам схвально ляснув себе по стегну. Лиш тепер я оцінив незвичайний Чітів розум.

— Ну, розкажи ж нам іще що-небудь про той світ, зажадав він. У очах йому світилась цікавість.

— Усі знають, що він прийшов із моря, — прогугнявив слинявий дід. — Ти ж сам, о Премудрий, так нам пояснив. Що сонце нагріло гниле баговиння, і він зародився. Нема більш ніякого світу, крім того, де ми живемо. Який іще може бути світ?

— Правда, — погодився Чіт. — І все ж послухаймо ту байку, що він нам розповідає.

— Слухати його? — пирхнув Ардам. — Провчити його, та й годі. Дайте-но я з ним побалакаю, і він більше не белькотітиме про якийсь там свій кращий світ.

— Це ніколи не пізно, — поважно сказав Чіт, підбадьорюючи мене поглядом.

— Той світ, звідки я до вас прийшов, широкий, сонячний!

— І люди там ходять догори ногами! — озвався худий дід і зареготав, радий із власного дотепу.

— Догана там не вбиває людей, і ніхто нікого не поїдає. Люди там спільно, як брати, добувають собі їжу й питво.

— Блюзнірство й брехня! — зарепетував слинявий. Що це за «ніхто нікого не поїдає»? А тут хто кого поїдає?

— Нісенітниця якась, — озвався третій, найбридкіший дід.

Чіт, слухаючи моє неймовірне твердження, тільки всміхався й повільно хитав головою.

— І вистачає на всіх? — спитав він.

— Вистачає.

— Але ж вони розплодяться, і тоді на всіх не вистачить!

— Більше ротів — більше й рук. Землі там удосталь, сонце світить. Досі всім вистачало, вистачає й тепер.