Уже на відході він ніби зовсім неумисне повернувся до мене й попросив мене проїхатися з ним до його готелю. Він, мовляв, має обговорити зі мною різні дрібниці; треба, щоб я підписав кілька паперів тощо. Ми відбудемо все те за якусь годину, а потім, якщо міс… міс…
— Називаймо її місіс Блетсуорсі, — сказав я, — бо дуже скоро вона стане нею.
— Вітаю мого клієнта! — промовив містер Ферндайк і стис Ровені руку.
— Це
— Якщо майбутня місіс Блетсуорсі забажає пообідати з нами… По-простому, місіс Блетсуорсі, без усяких там церемоній.
І він повіз мене до себе, висадивши дорогою доктора Мінчіта на Вільям-стріт.
— Я дуже радий, що бачу вас ізнову здорового, — сказав містер Ферндайк. — Останнього разу, як я вас бачив… гм… — він зніяковіло помовчав. — Ви називали мене лисим дідуганом і казали, що не дасте мені поневолити вашу душу. Хіба вже я справді такий лисий? — Він весело зиркнув на мене крізь окуляри. — Ну, тепер усе те можна забути…
У вітальні готельного номера він іще раз висловив своє задоволення.
— Востаннє я міг із вами говорити по-людському в Лондоні, перед вашим від’їздом у ту нещасну, хоч і на добре задуману подорож. Як вам не пощастило, що ви лишились на тому пароплаві…
— А команда й капітан урятувались?
Він розповів мені, що їм після тяжких злигоднів пощастило добитись до Байя-Бланки, а я, в свою чергу, розказав йому, як капітан хотів утопити мене.
— Ай-ай-ай, — забідкався містер Ферндайк і за професійною звичкою почав прикидати, чи не можна порушити справи про той злочин п’ятирічної давності. Прямих доказів немає, команда розсипалась по всьому світі, подробиці справи вже стерлися з пам’яті свідків…
— Нічого не вдієш, — підсумував він, похитавши головою. Тоді несподівано рішуче сказав: — А тепер головне питання: що ви збираєтесь робити?
— Війна… — промимрив я.
— Так, війна. Не забувайте зрештою, що ви з доброго англійського роду.
— Я хочу одружитися, щоб і Ровена ввійшла до того роду.
Містер Ферндайк відхиливсь на спинку крісла й, видно, замислився про наші родові традиції.
— Я вважаю і завжди вважав — і війна не змінила моєї гадки, — що британці, як то кажуть, сіль землі, а нечисленні роди, такі, як ваш, — як англійські, так і шотландські, — що з покоління до покоління жили розважливо й чесно, — то сіль нашої британської землі. Звісно, нашим союзникам такого не скажеш, але з вами, своєю людиною, я можу дозволити собі таку відвертість. Безперечно, багато нащадків наших кращих родів є й тут. Америку я з англійського світу не виключаю… Але ця панна…
— З доброго південного роду.
— Її минуле було начебто не зовсім… бездоганне?
— Я хочу зробити бездоганним її майбутнє.
Містер Ферндайк усміхнувся добродушно.
— Треба визнати, що Блетсуорсі були часом досить сміливі в матримоніальних питаннях. У їхній породі взагалі ніколи не бракувало сміливості. Часом то була сміливість досить делікатного характеру, але її ніколи не бракувало.
— Раз чи двічі мені її ганебно забракло… Я й досі того соромлюсь.
Він знайомим рухом поправив окуляри.
— Одного разу при мені мордували юнгу. І я не заступився, змовчав…
— Ви, мабуть, не знайшли, що сказати. Так і будемо вважати. Але мені розповіли, що ви не вагавшись плигнули в воду за дівчиною, як і годиться справжньому Блетсуорсі. І я хвалю вашу відвагу й смак. Дівчина, здається, справді доброї породи. Голос у неї лагідний, як у справжньої леді. Бо в тутешніх жінок — ви звернули на те увагу? — голоси здебільшого якісь різкі. Може, вона й падала в багно, але, по-моєму, воно до неї не пристало. Мені подобається, як вона поводиться. По-моєму, поводження жінки часом важливіше за всі її минулі пригоди. В неї, мабуть, палке серце, і, повірте досвідові старої людини, вона не позбавлена характеру.
— Так, — подумавши, ствердив я. — Ваша правда.
— А вродливі жінки майже всі з характером. Але й справді, я не бачу підстав, чому їй не можна було б переїхати до Англії, коли скінчиться війна, і зайняти своє місце в нашому колі. Певна річ, при умові, що ви вчините так, як годиться вчинити зараз справжньому Блетсуорсі. Не лише заради себе, а передовсім заради неї ви повинні показати себе справжнім Блетсуорсі!
Він на хвильку замовк, і в його очах, збільшених скельцями окулярів, я прочитав запитання.
— Ця війна, — мовби думаючи вголос, відповів я, — страшенно безглузда. Гидка, жахлива. І правди в ній нема ні на чиєму боці.