Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Уже на відході він ніби зовсім неумисне повернувся до мене й попросив мене проїхатися з ним до його готелю. Він, мовляв, має обговорити зі мною різні дрібниці; треба, щоб я підписав кілька паперів тощо. Ми відбудемо все те за якусь годину, а потім, якщо міс… міс…

— Називаймо її місіс Блетсуорсі, — сказав я, — бо дуже скоро вона стане нею.

— Вітаю мого клієнта! — промовив містер Ферндайк і стис Ровені руку.

— Це він так вирішив, — ніби виправдуючись, відповіла вона.

— Якщо майбутня місіс Блетсуорсі забажає пообідати з нами… По-простому, місіс Блетсуорсі, без усяких там церемоній.

І він повіз мене до себе, висадивши дорогою доктора Мінчіта на Вільям-стріт.

— Я дуже радий, що бачу вас ізнову здорового, — сказав містер Ферндайк. — Останнього разу, як я вас бачив… гм… — він зніяковіло помовчав. — Ви називали мене лисим дідуганом і казали, що не дасте мені поневолити вашу душу. Хіба вже я справді такий лисий? — Він весело зиркнув на мене крізь окуляри. — Ну, тепер усе те можна забути…

У вітальні готельного номера він іще раз висловив своє задоволення.

— Востаннє я міг із вами говорити по-людському в Лондоні, перед вашим від’їздом у ту нещасну, хоч і на добре задуману подорож. Як вам не пощастило, що ви лишились на тому пароплаві…

— А команда й капітан урятувались?

Він розповів мені, що їм після тяжких злигоднів пощастило добитись до Байя-Бланки, а я, в свою чергу, розказав йому, як капітан хотів утопити мене.

— Ай-ай-ай, — забідкався містер Ферндайк і за професійною звичкою почав прикидати, чи не можна порушити справи про той злочин п’ятирічної давності. Прямих доказів немає, команда розсипалась по всьому світі, подробиці справи вже стерлися з пам’яті свідків…

— Нічого не вдієш, — підсумував він, похитавши головою. Тоді несподівано рішуче сказав: — А тепер головне питання: що ви збираєтесь робити?

— Війна… — промимрив я.

— Так, війна. Не забувайте зрештою, що ви з доброго англійського роду.

— Я хочу одружитися, щоб і Ровена ввійшла до того роду.

Містер Ферндайк відхиливсь на спинку крісла й, видно, замислився про наші родові традиції.

— Я вважаю і завжди вважав — і війна не змінила моєї гадки, — що британці, як то кажуть, сіль землі, а нечисленні роди, такі, як ваш, — як англійські, так і шотландські, — що з покоління до покоління жили розважливо й чесно, — то сіль нашої британської землі. Звісно, нашим союзникам такого не скажеш, але з вами, своєю людиною, я можу дозволити собі таку відвертість. Безперечно, багато нащадків наших кращих родів є й тут. Америку я з англійського світу не виключаю… Але ця панна…

— З доброго південного роду.

— Її минуле було начебто не зовсім… бездоганне?

— Я хочу зробити бездоганним її майбутнє.

Містер Ферндайк усміхнувся добродушно.

— Треба визнати, що Блетсуорсі були часом досить сміливі в матримоніальних питаннях. У їхній породі взагалі ніколи не бракувало сміливості. Часом то була сміливість досить делікатного характеру, але її ніколи не бракувало.

— Раз чи двічі мені її ганебно забракло… Я й досі того соромлюсь.

Він знайомим рухом поправив окуляри.

— Одного разу при мені мордували юнгу. І я не заступився, змовчав…

— Ви, мабуть, не знайшли, що сказати. Так і будемо вважати. Але мені розповіли, що ви не вагавшись плигнули в воду за дівчиною, як і годиться справжньому Блетсуорсі. І я хвалю вашу відвагу й смак. Дівчина, здається, справді доброї породи. Голос у неї лагідний, як у справжньої леді. Бо в тутешніх жінок — ви звернули на те увагу? — голоси здебільшого якісь різкі. Може, вона й падала в багно, але, по-моєму, воно до неї не пристало. Мені подобається, як вона поводиться. По-моєму, поводження жінки часом важливіше за всі її минулі пригоди. В неї, мабуть, палке серце, і, повірте досвідові старої людини, вона не позбавлена характеру.

— Так, — подумавши, ствердив я. — Ваша правда.

— А вродливі жінки майже всі з характером. Але й справді, я не бачу підстав, чому їй не можна було б переїхати до Англії, коли скінчиться війна, і зайняти своє місце в нашому колі. Певна річ, при умові, що ви вчините так, як годиться вчинити зараз справжньому Блетсуорсі. Не лише заради себе, а передовсім заради неї ви повинні показати себе справжнім Блетсуорсі!

Він на хвильку замовк, і в його очах, збільшених скельцями окулярів, я прочитав запитання.

— Ця війна, — мовби думаючи вголос, відповів я, — страшенно безглузда. Гидка, жахлива. І правди в ній нема ні на чиєму боці.