Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Моя дружина, така добра, така делікатна й така щира, — а часом така нерозважлива й навіть вередлива та вперта — родом із невеличкого містечка Ален-Лейн у штаті Джорджії. Вона втекла з дому. Батько й мати виховували її в немудрому старозавітному протестанському дусі, але потім їх переконали віддати її до коледжу Рейда в Кепарді. В неї рано прокинулась невситима допитливість і любов до читання. Читаючи все без розбору, вона скоро зробилася справжньою бунтаркою. Вона мала блискучі здібності, а загальний розумовий рівень у Кепарді був не вельми високий. Усе те, та ще південна ґречність, що нею вона була оточена, навіяли їй надто високу думку про свою владу над чоловіками й над життям.

Почасти злякавшись наслідків якоїсь дуже сміливої витівки, а почасти сподіваючись завоювати світ, вона втекла до Нью-Йорка; їй допоміг у тому один молодий манхеттенський адвокат, що консультував коледж Рейда в якихсь фінансових питаннях. Він був людина вельми передових поглядів, хоч і не дуже з тим виставляся; отож їхні взаємини з Ровеною з самого початку були скорше бурхливо-романтичні, аніж стримано-обережні. Та в Нью-Йорку він зразу отямився, обережність повернулась до нього, і він дав Ровені самій пробиватись у житті. Вона була озброєна кількома рукописами оповідань та першого свого роману, що в приязній атмосфері Джорджії здавався «кращий за весь отой непотріб, що вони друкують у тих своїх журналах».

Я зовсім не хочу ідеалізувати мою дружину на догоду сентиментальному читачеві й запевняти, що вона була по суті гарна дівчина. Вона була така ж егоїстична, як і більшість нас, така сама заздрісна й марнолюбна. Вона користалася своєю вродою й темпераментом (а була дуже вродлива й темпераментна), як багато чоловіків користаються силою — задля особистої вигоди. Я не вірю, щоб вона по-справжньому кохала того свого адвоката; і напевне, була вона надто горда, аби чіплятися за нього, коли він відвернувся від неї. Скорше він повернув справу так, що вона сама мусила його покинути.

Захопившись роллю серцеїдки, вона незабаром ускочила в халепу з одним високим чином із нью-йоркської поліції. Називати його прізвище тим, хто знає Нью-Йорк, нема потреби, а тим, хто його не знає, — нема сенсу. Якийсь випадковий флірт збудив у ньому несамовиті ревнощі, й він почав переслідувати її, використовуючи весь свій вплив і владу. І врешті довів її до того, що річка здалась їй єдиним виходом із становища.

Мабуть, багато хто подумає, що дружина моя була просто зухвала й не дуже щаслива дрібна авантюристка але я не можу з тим погодитися, бо знаю її краще. Або, навіть визнавши, що все те правда, мушу сказати, що то ще не вся правда. Я знаю, які скарби любові, відваги й ніжності таїлися в її душі навіть тоді, коли тіло її відчайдушно билось у темних водах Гудзону. І можу розповісти, як пишно розквітли вони відтоді. Поминувши низку темних пригод «романтичного» періоду її життя, зовсім для мене не цікавого, я можу уявити її собі малим засмаглим дівчатком, чистим і допитливим, що бавиться й сміється під ясним сонцем Півдня; потім дівчинкою-підлітком, що сидить біля вікна, прикипівши до книжки; потім юною панною, що, стоячи навколішки на стільці, квапливо записує якесь дивовижне художнє відкриття з тих, що трапляються кожному початківцеві письменникові, вигострює свій перший їдкий дотеп, перші рядки-шедеври. Я добре розумію її мрії про успіх, про запаморочливий тріумф, про мудрого й вірного принца-супутника, що з ним вона врешті розділить свою гучну славу. А як же зустріло її життя? Брутально відштовхнуло, приголомшило. Її горді надії були не те що розбиті, а просто запльовані.

Отже, я врятував із води самотню, зацьковану, зневірену людину. Та вона мала в собі неторкані, замкнені на дні серця невичерпні скарби вдячності, пристрасті, відданості й ніжності. Вона з першого погляду здалась мені чарівна, та ще й досі я відкриваю все новий і новий чар у її рідному, ніжному, такому виразному обличчі.

Вона віддалася мені в пориві вдячності й прийняла мене в своє життя, тільки-но зрозумівши, який я самотній у своєму світі марення. Бо найвищий обов’язок кожного з обох коханців — заступити собою від коханої людини суворе обличчя дійсності. Обоє ми потребували того захисту від дійсності. Мінчіт збагнув, що наші взаємини будуть корисні нам обом, і зважився дозволити мені з’єднатися з єдиною людиною, що спромоглася прорвати ту заслону потьмарення, що нею я так жахливо відгородився від світу. Ми врятували одне одного для життя.

Ровена довго не погоджувалась одружитися зі мною. Називала себе «розбитим глеком» (так у якомусь романі було названо нещасну пропащу жінку); мовляв, вона годиться лиш на те, щоб доглядати мене, поки я зможу повернутись до нормального життя, а тоді піде своїм шляхом, зникне потихеньку, щоб я зміг одружитися з «порядною» дівчиною, як вона сказала.