Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Так це ж дуже проста річ, — відповів лікар. Експедиція на «Смітсоні» шукала мегатеріїв. Це було наше головне завдання. Ми хотіли знайти живого мегатерія, коли вони ще взагалі існують, раніше за англійців. Весь екіпаж яхти просто снив тими мегатеріями. Ми весь час говорили про них. А наш зоолог і палеонтолог ні про що інше не говорили. Вони показували вам малюнки. Вони знайшли череп молодого мегатерія, клапті його шкури, його послід. Тепер я пригадую: якось ви прочитали нам цілу химерну лекцію про мегатеріїв, їхні звички й спосіб життя. Разюча, надзвичайна фантазія! Так ви гадаєте, що бачили мегатеріїв?

— То їх не було на Ремполі?

— Ми не спіткали жодного.

Я сидів зовсім сторопілий.

— Ви плутаєте марення зі спогадами. Річ багато поширеніша, ніж гадають звичайно.

Я схилив голову на руки, тоді знову підвів її.

— Я не втомив вас? — спитав Мінчіт.

— Я ловлю кожне слово, — відповів я, — хоч дещо мені нелегко зрозуміти.

— Ще б пак! Я за півгодини виклав наслідки більш ніж чотирьох років пильних спостережень.

— О, Чіт завше був пильний спостерігач… Але цікаво, звідки в моїй уяві взялась та його циліндрична корона… Лікар уявлення не мав про ту дивовижну корону, а тому не звернув уваги на мої слова. Він надто захопився розповіддю про свої дослідження.

— Як це було цікаво — розплутувати переплутані нитки вашої свідомості…

— Дуже радий, що це вас тішило, — відказав я.

— Наприклад… — Він знову почав ходити по кімнаті. — Я дізнався, що в ваших жилах тече дуже мішана кров: з одного боку щира англійська, з другого — сірійська, португальська й навіть канарських тубільців. Ще дитиною ви зазнали різкого зламу в житті. Спершу буйне дитинство на Мадейрі; потім спокійне зростання у Вілтшірі, й обидва ті періоди нічим між собою не пов’язані. Навіть мова ваша змінилася. Ви втратили всякий зв’язок із Мадейрою, це так. Але… щось жагуче, буйне, егоцентричне, сильне й меланхолійне таїлося під оболонкою вашого англійського «я», безформне й туманне, начебто зовсім забуте. Скажіть, у ваших… ваших мареннях про острів Ремпол ви бачили там пишну субтропічну рослинність?

— Так… багато дерев і зелені, — відповів я, подумавши. — А гори круті й мальовничі.

— Справжній острів Ремпол — гола пустеля, — сказав він.

Я оглянувся на Ровену.

— Доктор дуже проникливий, — озвалась вона.

— Справді, дуже проникливий, — погодився я.

— Ми ж про це дуже часто сперечалися, — пояснив доктор Мінчіт.

Я опустив погляд на свої коліна в блідо-блакитній злинялій піжамі, на босі ноги. Помацки знайшов Ровенину руку й стис її. Тоді глянув на вазони з вербеною, у відчинене вікно.

— Ви справді дуже розумна людина, — сказав я нарешті,— і все оце, що я бачу, здається, дуже реальне. Але такий самий реальний для мене й острів Ремпол. І ота їжа, що я там їв, цебто людське м’ясо. І дикунське виття, і війна. Скажіть, а за що я жив тут, що я їв? У цьому світі немає «дарунків Друга»? І що то була за війна, безглузда й жахлива війна, що під кінець заповнила все моє марення? Що то була за воєнна метушня? І барабанний гуркіт, і виття? Невже все те — пуста уява? І чому ти, кохана, хотіла втопитися? Ось тут моє марення й ваша дійсність збігаються. Адже ж і доктор не довів, і ти не сказала, і сам я не відчуваю, що то теж була примара.

— Ні, — сказав Мінчіт, знову зупинившись. Усе те… мало свій ґрунт.

— А війна? — наполягав я. — А війна?

— Любий мій! Любий! — прошепотіла Ровена, немов хотіла заглушити щось незрозуміле їй самій.

— У неї були неприємності, — неохоче пояснив лікар. — Лишилась зовсім без грошей…

— А воїн Ардам?

Мінчіт довго мовчав, але тим дужче вразила мене його відповідь.

— Майже весь світ… — сказав він нарешті, — справжній світ — тепер воює.

— Ага! Тепер я починаю розуміти… — промовив я. — Тепер мої спогади поєднуються в якусь систему.

— Так, — погодився лікар. — Ми живемо в величний і трагічний час. І ви нарешті вже можете зважитись глянути в обличчя реальному світові.

— Це реальний світ?

— Авжеж.

— Реальний світ… — іще раз проказав я. Тоді підвівся й обернувся до вікна. В рамі його видно було грізно вгороджені в небо хмарочоси найбільшого міста сучасності, осяяні багряним призахідним сонцем, що сліпучим полум’ям відбивалось у тисячах і тисячах вікон.

— Починаю розуміти… — мовив я.

Мінчіт пильно дивився на мене, чекаючи, що я скажу далі.

— Я згоден, що це реальний світ, — сказав я, і в очах йому блиснула полегкість. — Але, — додав я, — це водночас, як я бачу, і острів Ремпол! Бо, зрештою, що таке був острів Ремпол, докторе? Просто реальний світ, що проступав крізь туман моїх ілюзій.

3 ЗНОВУ Б’ЮТЬ БАРАБАНИ ВІЙНИ

Дивно, але я ніколи не розпитував свою дружину про її життя до тієї спроби самогубства, що звела нас докупи. І мене стримувала якась нехіть, та й їй, либонь, не дуже хотілося згадувати своє минуле. В книзі, де списане наше життя, є такі сторінки, що їх ми воліємо не перечитувати. Я гадаю, кожний зі мною погодиться. Кому з нас, перейшовши за тридцять років, приємно згадувати деякі свої юнацькі гріхи та ганебні помилки?