Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Я врятував тебе з води? Ти тонула?

— Так, у Гудзоні.

— В Гудзоні? Та й важко ж мені довелось тебе витягати… Але ти була варта того.

— Бідолашний ти мій, зовсім збився з пантелику! — і вона поцілувала мою руку, як цілувала сотні разів доти, віддано й жалісливо.

Я зчудовано розглядався по кімнаті.

— Як падає світло з вікна на стелю… То ж була вапнякова брила. А оті бескиди за вікном, оті високі сірі скелі… Виходить, то будинки!

У кімнаті чимсь пахло.

— Десь тут… — почав я, озираючись. Справді, на підвіконні стояло три вазони, як я й сподівався, з вербеною.

Я встав: вона підтримала мене, бо мені ще підгинались коліна. Ми перейшли через кімнату до вікна, і я побачив водночас дивну й знайому картину. По річці снували судна, а над нею здіймалися могутні хмарочоси долішнього Нью-Йорка, якісь легкі в теплому надвечірньому світлі. Ровена обіймала мої плечі, ніби захищала й підтримувала мене.

— То я марив? — спитав я. — Чи мені сон снився?

Вона не відповіла, тільки пригорнула мене ще міцніше.

— Це Нью-Йорк. Авжеж, це Нью-Йорк.

— А онде Бруклінський міст.

— То це не острів Ремпол?

Ровена мовчки похитала головою.

— Це мій давній, рідний цивілізований світ!

— Коханий мій! — прошепотіла вона.

— І острів Ремпол із усією своєю жорстокістю, дикунством та безнадійною тупістю — то був тільки сон, сонне марення?

Ровена заплакала. Мабуть, від щастя, що я прийшов до тями.

2 ДОКТОРОВІ МІНЧІТОВІ ПОЯСНЕННЯ

Мій віднайдений світ, такий яскравий і виразний у першу мить, знову неначе оповило тонким серпанком сумніву. Я відвернувся від вікна, бо ще почувався досить кволий. Ровена помогла мені сісти в кріселко, що в ньому, відчув я, одна ніжка була коротша.

— То все оте страхіття, — промовив я, — і війна, й звірства, і Ардам, — усе те мені тільки снилося?

Ровена не відповіла. Вона дивилась на двері, наче когось чекаючи. У двері хтось постукав.

— Увійдіть! — гукнула вона, й на порозі став чоловік із широким засмаглим обличчям, дуже схожий на віщуна Чіта, однак чисто вмитий, зачесаний і вбраний, як годиться в Брукліні. Він зупинився на дверях, дивлячись на нас. Це був Чіт — і водночас не Чіт. Я знав, що зараз почую знайомий глухуватий Чітів басок.

Ровена радісно обізвалася до нього:

— Йому вже багато ліпше! Ми вже не в печері. Уявіть собі, він виглядав у вікно й упізнав Нью-Йорк!

Гість, присадкуватий і широкоплечий, підійшов і пильно подививсь на мене Чітовими очима.

— Ви тепер у Брукліні.

— Я тепер… трохи розгублений.

— А ви знаєте, хто я такий?

— Я називав вас Чітом.

— Це скорочене Мінчіт. Доктор Елойс Мінчіт. Будьмо знайомі. — Він підійшов до вікна й став там, дивлячись надвір. Він говорив, не обертаючись, наче не хотів бентежити мене, дивлячись мені в обличчя. — Скільки разів тлумачив я вам, що це й є справжній світ! І скільки разів ви мені відповідали, що це острів Ремпол! Признаюся, я вже був зовсім утратив надію. І тоді оця панна зробила те, на що не спромоглися ні я, ні всі нью-йоркські психіатри. Вона привела вас до тями, плигнувши з високого берега в Гудзон, саме коли ви там поблизу прогулювалися. І ось ви тут — цебто ви обоє, — коли дозволите так сказати, при повному туалеті й здоровому глузді.

З цими словами доктор Мінчіт обернувсь, усміхнувся до Ровени, тоді глянув мені просто в обличчя.

— Ну, то як? — промовив він, заохочуючи мене говорити, й сів на краєчку столу з міною людини, що їй нікуди поспішати.

— Пробачте, коли я говоритиму недоладно, — врешті озвався я повільно, зважуючи слова. — Я не знаю, як я попав сюди. Я хочу знати, як це вийшло, що я сиджу тут і дивлюсь у вікно на острів Манхеттен; адже я весь час був певен, що перебуваю казна-де, в страшній пустелі, на зовсім іншому острові біля південноамериканського узбережжя. Я знаю, що мій розум часом витинає химерні коники. То що це за коник?

— Більше ніяких коників не буде, — відказав Мінчіт.

— Я був… ненормальний?

— Ненормальність, — сказав Мінчіт точнісінько як ремпольський віщун, — це тільки трохи зрушена нормальність.

— І те зрушення доходило до… божевілля?

— Ні, не… як це вам сказати… не органічного. Ніякого ушкодження мозку в вас не було й нема. Просто ваша психіка… незвичайна. Дуже вразлива й схильна до деякого роздвоєння. А я якраз проваджу дослідження в цій царині. Ви були мені прекрасним об’єктом для вивчення.

Я оглянувся на Ровену. Вона всміхалась до мене: розпитуй, мовляв, далі. Я знову обернувся до лікаря й спитав:

— То я був ваш Священний Безумець?

— Ви були до певної міри під моєю опікою.

— А де ж це я був під вашою опікою?

— Тут, у штаті Нью-Йорку. Після того, як вас привезли сюди. Переважно в Йонкерсі, в психіатричній клініці Квіна.

— А як же острів Ремпол?

— Такий острів справді існує. Ви, певно, зачули ту назву, коли вас урятували.

— І я був там?

— Може, й були — годину чи дві. Той човен, що зняв вас із «Золотого лева», здається, приставав до острова.

— А ви цілком певні, що ми зараз не на Ремполі?

— Ні, ні, — докинула Ровена. — Це реальний світ. Найсправжнісінька реальність.

Я обернувся й подививсь на неї. Яка ж вона тендітна й гарна!