Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Так гарно було сидіти в своєму самотньому курені й відчувати, що ти вже не самотній, що тебе люблять, про тебе дбає інша людина — твоя, рідна, бачити, як вона порається в твоїй оселі, готує вбогу страву. Та ось ізнову прибіг зі збориська Чіт, стурбований, квапливий.

— Вони шукають зниклу Ардамову дівчину, — повідомив він. — Думають, що її вкрали вороги. Благаю тебе, втікай звідси, сховайся з нею в тій печері, що ми знайшли. Тепер, коли в тебе є вона, навіщо тобі гинути?

І щезає знову. Він пішов на звідини. Незабаром його широке лице знову з’явилося в отворі входу.

— Он там, унизу, є пірога. Поки вони прийдуть сюди шукати Вену, ви можете бути вже біля водоспаду. Я піду, мені не можна лишатися тут. Побачимось пізніше.

Ми чуємо, як він продирається крізь чагарник поза куренем. Я пригортаю свою кохану до себе. Я ладен відчайдушно битися, захищати свій дім. Але Вена не згодна.

— Я хочу жити, о пане мій! — каже вона. — Я тепер так дуже хочу жити! Втечімо, як радив нам Чіт.

Я нараз відчув, що теж хочу жити.

І ось ми повземо крутим схилом за куренем до Чітової піроги. Вже зовсім смеркає, в селищі мигтять смолоскипи наших переслідувачів. Перегукуються голоси, калатають у клепала, пронизливий посвист роздирає тишу. Ось ми вже в пірозі, я хапаю в руки весло. Раптом у вічі мені вдаряє Якесь дивне світло. Велетенські зелені світляки пролітають повз нас у густо-синій темряві, вода шумить, мов людські юрми, по ній біжать відлиски вогнів. Ми гребемо щосили, нас виносить на бистрину, на хвилину пірога спиняється, потім знову вихоплюється вперед. Здається, кінця не буде цій боротьбі з течією. Ревіння великого водоспаду помалу наближається й уже перекриває всі інші звуки. Ми видираємось на берег і біжимо, низько пригинаючись, до озера, шукаємо вхід у печеру. Раптом щось боляче вдаряє мене в плече, і я падаю. То в мене влучила велика стріла згори. Вена висмикує її, помагає мені підвестись, гладить моє плече; рука її червона від крові.

— В печеру! — гукаю я. — Швидше!

Я чую сильний, приємний запах вербени. В озерці відбивається смужка блакитного неба. Десь позаду чутно голос погоні. Але ми вже біля отвору, де зі скель витікає струмок.

Ми в безпеці. У великій печері темно й прохолодно, але мені раптом стає млосно.

— Іди по дні, — ще встигаю я сказати, спотикаюсь і падаю.

Вена піднімає мене на плечі й несе; ноги мої тягнуться по воді. Що було далі, я не пам’ятаю, хоч, певно, я все ж указував їй дорогу. Очунявши, я відчув, що лежу на постелі з пахучого листя та гілля, а Вена, схилившись наді мною, годує мене з миски. Мене чомусь анітрохи не здивувало, що звідкись узялася миска. В печері видно як удень, і взагалі вона схожа не на печеру, а на простору затишну кімнату. Під головою в мене подушка.

Наші погляди зустрічаються.

— З’їж іще ложку, — каже вона. — Тобі корисно.

Я ковтаю ту ложку, тоді підхоплююсь і сідаю на постелі. Плече в мене забинтоване, якесь здерев’яніле і болить.

— Де це ми? — питаю я.

— Та вдома ж, — відказує Вена. — Ти… — Вона кладе мені на чоло холодну руку. — Гарячки вже нема? Ти впізнаєш мене, Арнольде?

— Таж ти Ровена, — відповідаю я. — Але скажи мені, де це я?

— На Бруклін-Гейтс… Із’їж іще ложку.

— У Нью-Йорку?

— Авжеж, у Нью-Йорку!

Розділ четвертий

де розповідається про дивовижну зміну, що сталася з островом Ремполом, про те, як містер Блетсуорсі повернувся до цивілізованого світу; як він мужньо виконав свій обов’язок, був поранений і трохи не поліг геройською смертю у всесвітній війні за цивілізацію; про його дружину Ровену та про їхніх дітей; про те, як він знайшов собі діло до мислі; про його розмови з давнім приятелем. А на закінчення в ній висловлюються міркування про життя людське, обіцяні ще на першій сторінці цієї книжки

1 РОВЕНА

Я кинув розпитувати й доїв суп.

Ровена поклала свою руку на мою й знову сказала:

— Гарячки вже нема!

Я мовчки спробував підвестися, вона так само мовчки помогла мені. Я сів на краю ліжка, зовсім спантеличений: адже це була безперечно та сама печера, де вона вже кілька тижнів годувала, доглядала й охороняла мене. І водночас, виходить, це була кімната!

— А що це з моїм плечем? — спитав я.

— Ти попав під таксі на вулиці.

— Таксі? Мене ж стрілою поранило!

— Та ні, ти попав під таксі. Тебе збило, ти впав у риштак, і я витягла тебе звідти.

Я провів рукою по своєму чубові. Ту мить мене вразило ще одне:

— Ти зодягнена! По-європейському!

— Ну аякже! Не можу ж я весь час бути гола, на кохання є ніч!

— Але ж ти та сама жінка, що я її кохаю? Авжеж!

Я напружив свою бідну, затьмарену пам’ять.