Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Та попри всі ті зусилля, Ардам і далі нарікав на нашу бездіяльність. Він зажадав, щоб мені, як і всім чоловікам, утяли вуха та розтатуювали все тіло, а тоді послали мене на фронт, де я в своїй шкурі й черепі лякав би ворогів войовничими жестами. Адже Священний Безумець горішнього племені завше стоїть біля великого водоспаду й проклинає нас вельми успішно. Чом би й мені не робити так? Їхні лучники влучають у ціль не так-то й часто.

Ми з Чітом не піддались на ті вимоги, однак іще дужче підірвали тим свій авторитет і безпеку.

Ми не хотіли збуджувати підозри, тиняючись на самоті, але нас настільки явно усунули від усіх справ, що нам нічого іншого не лишалося. Іноді ми ходили разом, однак не дуже часто, а то нас би ще звинуватили в тому, що ми плетемо змову проти Ардамової мудрості й влади. В ті дні Чіт був дуже обережний у розмовах зі мною, однак принаймні одного разу він таки висловив відверто зрадницьку думку. Ми ходили з ним по кам’янистих обвалищах, порослих чагарями й порізаних рукавами річки та озерцями-стариками. Зійшовши на пагорок, ми побачили вдалині водоспад.

— По-моєму, їхні вояки такі самі дурні, як і наші, понуро промовив Чіт. — Вони б так самісінько не послухалися розумного слова… Всі вояки однакові, — зробив він висновок із свого небагатого досвіду. — Що ж ти вдієш… Якби ми напали на них із нагір’я, ми б закінчили всю війну днів за шість… і добряче втерли б носа Ардамові…

Навіть тепер, як згадаю про ту дикунську війну, мене охоплює почуття тривоги й безвиході і я знову немов блукаю серед бескеття безмежно самотній, із тугою за цивілізованим світом у серці; мені здається, що за мною стежать, що мені загрожує щось, і пекельний безглуздий гуркіт барабанів невгавуче гуде у мене в вухах.

«Чим я завинив? — питав я себе. — Що я накоїв, такого, що моє життя, таке коротке, має спливти так марно в оцьому дикунському краю? Адже ж не для того я народився на світ, наділений якоюсь, хай невеликою, снагою, якимись бажаннями, щоб стати забавкою в руках Ардамових та його недоумкуватих приятелів! Невже я маю отут і пропасти серед оцих войовничих йолопів, засуджений на мовчанку, не давши нікому ніякої користі? Невже я так і не побачу ніколи тих великих міст, що до них вирушив у подорож, і не додам чесною працею своєї крихти до загального поступу? Невже мені так і не судилося спізнати справжнє кохання й дружбу, невже я довіку муситиму прикидатись і дотримуватись огидних, ненависних мені законів і звичаїв, бути якоюсь пародією на людину? Навіщо ж я народився, навіщо з’явивсь у цей світ?»

Не знав я тоді, які химерні несподіванки ще готує мені доля.

9 ПЕЧЕРА Й ДІВЧИНА

Обвалище, де я самотньо блукав у ті дні, його каміння, озерця, порослі квітами болітця були гарні своєрідною дикою красою. Там було дуже багато одної рослини, подібної до нашої англійської росянки, тільки значно більшої й рухливішої. Вона стелилася килимами по вологіших місцях, і я ні разу не наважувався ступати на її чіпке, жадібно розтепірчене листя. Липке, схоже формою на людську руку, воно ловило не тільки комашок, як наша росянка, але й ящірок, тритонів і навіть невеличких пташок. Скрізь по болоті валялися висхлі шкурки та кісточки тих малих жертв. Де-не-де видніли ясно-сині конуси великих будяків; росла там і ожина, всипана дуже великими ягодами, і багато всяких запашних трав та квітів. Віддалік здіймалась гола кам’яна стіна урвища, то чітка, виразна, то повита легенькою імлою. Коли десь пополудні до ущелини на коротку часину падало сонце, той краєвид нагадував мені купу барвистого шовку при стіні гігантського готичного собору. Там, у глибоких, чистих озерцях, я часто купався.

Одного разу мені пощастило зробити відкриття, що на кілька днів надихнуло мене і Чіта новою надією, бо нам спершу ввижалася нова можливість швидко закінчити ту нещасну війну.

Я знайшов величезну розпадину в скелях. Я вже кілька разів проходив крізь склеписту діру в кручі, звідки витікав невеличкий прозорий струмочок, але мені не спадало на думку, що там можна ховатися. Та ось одного дня, коли мене дужче, ніж звичайно, гнітили Ардамові погрози, я знов заблукав туди, і раптом мені сяйнуло в голові: яка гарна схованка! Я забрів у струмок, по коліна в воді проліз отвором і на свою втіху знайшов далі велику печеру. Обережно ступаючи вперед, я скоро відчув, що опинивсь у великій порожнині, хоч поночі нічого не бачив. Щоб не впасти в яке-небудь провалля, я весь час брів струмком: адже де тече вода, там є й дно. Витерши сірника, я сполохав цілу хмару кажанів, що спали між вапняковими бурульками вгорі, під склепінням печери. Скільки я міг побачити крізь ту хуртовину чорних крил, печера була дуже велика й пишно прикрашена вапняковими колонами-сталагмітами та напливами.