Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Мені не хотілось марно витрачати сірники, а якої-небудь гілляки замість смолоскипа я прихопити не здогадався. Отож я досліджував печеру далі помацки, бредучи весь час струмком і знаючи, що його плюскіт завше попередить мене про якийсь поріг чи водоспад. Незабаром я побачив далеко попереду якесь тьмяне світло й повільно рушив до нього. Світло сочилося згори, і, підійшовши ближче, я зрозумів, що печеру утворює величезна розколина, виходячи подекуди аж на нагір’я. А дно її, де тік струмок, положисто піднімалось угору, наче залізничне полотно в горах, що то ховається в тунелі, то знову вибігає у глибоку виїмку. Треба, правда, зазначити, що глибина тієї розпадини набагато перевищувала її ширину. Чистого неба над собою я так і не побачив, його закривали численні виступи кам’яних стін, що заходили один за один, і світло, що просочувалось донизу, багато разів відбившись від тих стін, було якесь мертве, схоже скорше на місячне. Скрізь, навіть у найсвітліших місцях, панувала якась примарна сутінь; по каменю стін повільно спливала вода з якихсь невидимих джерел. У тій сутіні камінь світився мармуровою білістю.

Другого дня я повів Чіта показати йому свою знахідку. Ми наламали сухих гілок, щоб палити їх як смолоскипи, і пройшли в глиб печери, наскільки пощастило. Але виходу ні до горішнього селища, ні на рівнину, де паслись мегатерії, не знайшли. Ми лазили там кілька днів підряд, бо нам важко було змиритися з думкою, що ця розпадина не виправдала наших сподівань. Ми натрапили там іще кілька цікавих гротів і багато досить смачних грибів, а на найвищих прискалках, що на них нам пощастило видертись, — гнізда морських птахів і чимало яєць. І якщо ми навіть не знайшли виходу з печери, вона все ж могла стати нам досить зручною схованкою на той випадок, коли воєнне божевілля надто вже нам загрожуватиме небезпекою.

Я не можу тепер сказати, скільки часу ще минуло по тому, поки щасливий випадок звільнив мене з острова Ремполу, бо спогади мої про ті страшні дні війни зовсім безладні, так би мовити, звалені в одну купу. Якось надвечір я блукав серед своїх обвалищ, потім сів відпочити на кам’янистому березі одного з найбільших і найглибших озерець. Я сидів у якійсь тупій задумі, як людина, що не має чого робити й не знає, чого хотіти. І раптом я помітив відбиту в воді чиюсь постать. Підвівши голову, я побачив одну дівчину з нашого племені, що брела другим берегом по коліна в високій зеленій траві. Я замилувався її лиснючим, струнким смаглявим тілом і стежив за її нерішучою ходою дедалі зацікавленіше. Та дівчина збудила в мені цілий рій думок не тільки про любовні розкоші, а й про щиру дружбу та душевний спокій. От якби, мріяв я, це створіння раптом виявилося не смердючою дикункою, а дівчиною моєї раси, якимсь чудом перенесеного сюди зі світу моєї юності й надій! Мої спраглі душа й тіло могли тішити себе навіть такими нездійсненними мріями.

Дівчина, видно, шукала на березі якогось підхожого місця. І ось вона його знайшла. Вона зійшла на вершечок великого уламка скелі, що висувавсь далеко в озеро, постояла хвилинку замислено, а тоді, сплеснувши руками, кинулась у воду.

Одну мить я сидів нерухомо, ніби глядач у кіно, та враз у мені прокинулися всі спадкові традиції роду Блетсуорсі; я скинув із себе череп та шкуру й стрімголов помчав до води. Рятувати потопельника треба, навіть ризикуючи власним життям: це наш найсвященніший обов’язок. Мені ніколи не доводилося витягати людину з води чи хоча б бачити, як те робиться, але я плигнув у озеро й поплив до дівчини.

Витягати з глибокої води перелякану, сильну молоду жінку, що відбивається несамовито, — справді нелегка й небезпечна справа. Я відчайдушно намагався втримати те сильне, гнучке тіло; вона хапалась руками за мене й тягла кудись у глибінь, я захлинавсь водою, борсався, молов ногами — і гарячково силкувався пригадати, що мені доводилося читати або чути про рятування потопельників. Мені спало на думку, що треба її приголомшити, і я націлився кулаком їй у тім’я, але влучив у обличчя. Намащене траном тіло вислизнуло з моїх рук, а потім вона вчепилась обома руками мені в ногу, скувавши мої рухи. Плюскіт води віддавав мені в вухах криком натовпу, свистінням пари з хлипавки, а на мить мені вчулась навіть пароплавна сирена. Повз мене ковзнув примарний човен, повний людей. Видно, то були вже галюцинації з перевтоми. Подвиг рятування перетворився на якусь безглузду боротьбу, я був уже напівнепритомний і потопав сам, коли нагло, поринувши разом із дівчиною під воду, торкнувся ногами дна. Ми прибились до берега. Вода була там усього по шию. Останнім відчайдушним зусиллям я звільнився від дівчини, що вчепилася в мене, став на ноги, вивергнув із себе цілий струмінь води, наче тритон на якомусь римському водограї, перевів дух, тоді вхопив дівчину за плече й підтяг до себе.

Ми стояли по груди в воді. Приголомшена, вона відкинула назад мокрі чорні коси, безтямно подивилась на мене й упала непритомна мені на руки.

— Швидше геть із води! — захеканий, пробурмотів я й поніс її до берега.