Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Нелегко було винести з води те безвладне тіло, бо берег був крутий, але я зопалу, видершись нагору, ще проніс її кілька ярдів схилом, порослим пахучими травами. Тоді кинув її додолу, мов лантух, і сам важко сів поруч, засапаний, зовсім знеможений. Мене нудило; я вдихав повітря, а воно наче оберталося в легенях на каламутну болотяну воду.

— Ху, чорт! — видихнув із себе я. — В книжках то воно легко виходить!

Мене охопило якесь химерне відчуття, ніби ми вже не там, де були, а десь-інде. Я протер очі, оглянувся довкола, але побачив перед собою тільки зелений схил, озеро, а за ним кам’яну стіну урвища. Я відкашлявся й виплюнув воду. Помалу я відсапався, й сила повернулась до мене. Але що ж мені робити з зомлілою?

Я вже не пригадую виразно, що саме я зробив. Пам’ятаю тільки, що в голові моїй зринули слова: «способи відживлення», і я заходився робити дівчині штучне дихання, піднімаючи й опускаючи її руки — та й гарні ж вони в неї були! Потім, нарвавши трави, став розтирати їй огруддя й усе тіло, щоб відновити кровообіг. Весь тран стерся з її шкіри; від трави йшов міцний дух, схожий на пахощі вербени.

— Дай мені вмерти! — нарешті промовила вона. — Ох, дай мені вмерти!

— Мовчи! — гримнув я.

— Вони ж мене знову спіймають!

— А дідька! — відказав я. — Я тебе вирятую.

— Навіщо тобі той клопіт! Однаково я пропаща.

Дівчина пояснила мені, що їй не дає жити своїми домаганнями Ардам.

— А я не можу полюбити його. Я його боюся. Ну як я його любитиму, коли я не тямлюся зі страху перед ним!

Тут я помітив на руці в неї синці, а на спині басамани від дубця.

— Він мене вб’є, — не втихала дівчина, й з очей її промовляв такий жах, що я підняв її на руки й відніс далі в кущі, в безпечніше місце. Там я дуже обережно поклав її долі й сам сів поряд. Спершу я ще розтирав її, тоді помалу почав ніжно, заспокійливо гладити. Я побачив, що вона дуже вродлива.

Вона тулилась до мене і, здавалося, зовсім не хотіла, щоб я її відпустив. Зблизька мене просто вразила її лагідна врода. В неї були рівні брови й гарні, ніжно окреслені уста. Раптом яскраве сонячне проміння пробилось в ущелину й залило сліпучим сяйвом нашу схованку. Ту ж мить наші погляди стрілися, ніби безмовно питаючи, чого ж ми хочемо одне від одного.

Колись давно, в далекому Оксфорді, я одного разу вже бачив такий самий вираз у дівочих очах. Та цього разу я не злякався того заклику.

10 УТІКАЧІ

Відтак життя моє повернуло в нове річище.

Я розповів вам про свої пригоди так, як вони вклалися в моїй пам’яті. Я описав весь свій шлях із людного й безпечного світу до цілковитої самотності в світі дикунському, повному небезпек. Далі шляхи мої круто звертають в інший бік. Плигнувши в воду, я ніби прийняв хрещення і вступив у нове життя.

На тій галявині, в сяйві сонця й пахощах трав, я знайшов другу плоть, що стала плоттю від плоті моєї, знайшов друге серце, що билося влад із моїм, і в тому серці радощі й тривоги ті самі, що й у моєму; знайшов подругу, чиї очі з живим співчуттям стежили за кожним моїм рухом, чиї страхи, й надії, й тіло були мої. Ми з нею прийшли до того озерця поодинці; ми пішли від нього, з’єднані навік. І кожному з нас таки прикро потрібна була підтримка другого, бо тепер нам загрожували жорстокі тортури й смерть. Вена — так звали мою подругу — була Ардамовою власністю, і за ремпольськими законами він міг зробити з нею все, що йому заманеться. Та й я вчинив непрощенний злочин проти диктатора. Вена квапила мене тікати, сховатися десь чи разом відібрати собі життя, але нове щастя збудило таку відвагу й гнів у моїй душі, що я спершу ладен був відверто повстати проти воєначальника.

— Ні, — сказав я, — ніде ми не ховатимемося! Ти ввійдеш до мого куреня як моя дружина. Я Священний Безумець, і все, що мені належить, — священне, табу.

Я наклав на голову череп лінивця, на плечі накинув шкуру і з патерицею в руці попрямував до селища. Вена йшла за мною, тремтячи від жаху й захоплення.

Вийшовши на второвану стежку, що вела від селища до водоспаду, ми за хвилину зустріли Чіта. Він остовпів, побачивши нас. Владним, рішучим тоном я повідомив його про свої наміри та про нову мету мого життя. Він жахнувся й почав мене відраджувати: Ардам, мовляв, підніме все плем’я проти мене. На те я йому відказав, що сам підніму все плем’я проти Ардама. Але Чіт краще за мене знав свій народ і благав мене бути обережним.

— Вона сховається в моєму курені, — заявив я.

— То йдіть туди швидше! — порадив Чіт.

Плем’я тоді саме зібралося перед капищем Богині на «велике виття», й по дорозі до мого житла ми не зустріли нікого. Я мов зараз чую бубоніння промовців, що долітало згори, з майдану перед капищем; час від часу його перебивало дружне виття цілого племені. А Чіт залишив нас і побіг назад на зборисько подивитися, що робить Ардам.

— Увійди до мого куреня, це твій дім, — сказав я, прогортаючи очерет, що ним було затулено вхід, і ніжно обняв її в напівтемряві нашого сховища.

Невже все те мені тільки снилося? Невже новий світ відкрився мені тільки в сонному маренні?