Читаем Митькозавр із Юрківки полностью

— За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен — ми більше за всіх наловимо!

— Ти бач! — здивувався Митько. — Це ж Вітька з Вов­кою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!

— Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумали?

— Ти ж чув...

Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! — у воду. І якась тінь над річкою.

— Ну й ну! — дивуюсь. — Іще хтось приманку кидає.

— Бачу! — Митько у відповідь. — Ну й народ!

Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрілися.

— І ці туди ж! — друг мій каже. — Сорому в людей немає.

А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую — Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці — і хода з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається:

— І Генка до річки побіг. От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.

— Що ж то завтра буде, Митю? — я шепчу. — Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!

— Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!

Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там про­йдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.

Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.

А назавтра по сніданку вишикувались ми всі, учасники змагання, й подалися на річку. Попереду Сергій Анатолі­йович із відром, а ззаду Славко з акордеоном своїм у футлярі теліжиться.

— Ти навіщо акордеон тягнеш? — його питаю.

— А це тільки футляр!

— Він у футляр рибу складатиме, — Вітька сміється. — Все-таки більше влізе, ніж у відро.

Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед — займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.

А Юрко з Вітькою ледь не побилися.

— Це, — обоє кричать, — моє місце!

— Тож вони обидва тут рибу вчора приманювали, — хихотів Митько.

Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.

Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.

— На землі, — каже, — сидіти — застудитися можна. А на футлярі — ніколи! І ноги не заболять.

Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.

Підійшов і Сергій Анатолійович.

— Ач, як вам нетерпеливиться, — каже. — Змагання триватиме дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію як вберегтися від сонячного удару. Приготувались! — він подивився на годинник. — Почали!

— Ну, тримайсь! — поплював на гачок Митько і закинув вудку. — Тепер тільки встигай витягати!

Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потріб­но. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.

— Що ж це таке? — занепокоївся зрештою Митько. — Нічого не розумію!

Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:

— Ну як, клює? А в тебе?

Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму фут­лярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:

— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

— Ти краще за своїм поплавцем слідкуй, — порадив Митькові Сергій Анатолійович. — А то тільки людям заважаєш.

Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:

— Ну як, клює? А в тебе?

Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою нашу коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.

— Ех ти ж, розтелепа! — розсердився я. — Добігався! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?

Але тут Сергій Анатолійович підвівся:

— Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кін­чатимемо.

Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас — ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання, а просто для себе.

Декому така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко все примовляв:

— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

Зрештою Митько заявив:

— Я знаю, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи, і від цього вся риба здихає. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.

— А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?

— А в нього, мабуть, здоров’я найміцніше було, і він ще не встиг.

— Що не встиг?

— Ну, здохнути...

— Знаєш що, Митю, — сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин. — Я, здається, здогадався, чому кльову немає.

— Ну?

— А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче, не те що хапати їх.

Митько подумав-подумав і каже:

— А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так...

І тут Славко як закричить:

— Риба! В мене! Ура!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чудодей
Чудодей

В романе в хронологической последовательности изложена непростая история жизни, история становления характера и идейно-политического мировоззрения главного героя Станислауса Бюднера, образ которого имеет выразительное автобиографическое звучание.В первом томе, события которого разворачиваются в период с 1909 по 1943 г., автор знакомит читателя с главным героем, сыном безземельного крестьянина Станислаусом Бюднером, которого земляки за его удивительный дар наблюдательности называли чудодеем. Биография Станислауса типична для обычного немца тех лет. В поисках смысла жизни он сменяет много профессий, принимает участие в войне, но социальные и политические лозунги фашистской Германии приводят его к разочарованию в ценностях, которые ему пытается навязать государство. В 1943 г. он дезертирует из фашистской армии и скрывается в одном из греческих монастырей.Во втором томе романа жизни героя прослеживается с 1946 по 1949 г., когда Станислаус старается найти свое место в мире тех социальных, экономических и политических изменений, которые переживала Германия в первые послевоенные годы. Постепенно герой склоняется к ценностям социалистической идеологии, сближается с рабочим классом, параллельно подвергает испытанию свои силы в литературе.В третьем томе, события которого охватывают первую половину 50-х годов, Станислаус обрисован как зрелый писатель, обогащенный непростым опытом жизни и признанный у себя на родине.Приведенный здесь перевод первого тома публиковался по частям в сборниках Е. Вильмонт из серии «Былое и дуры».

Екатерина Николаевна Вильмонт , Эрвин Штриттматтер

Проза / Классическая проза
Недобрый час
Недобрый час

Что делает девочка в 11 лет? Учится, спорит с родителями, болтает с подружками о мальчишках… Мир 11-летней сироты Мошки Май немного иной. Она всеми способами пытается заработать средства на жизнь себе и своему питомцу, своенравному гусю Сарацину. Едва выбравшись из одной неприятности, Мошка и ее спутник, поэт и авантюрист Эпонимий Клент, узнают, что негодяи собираются похитить Лучезару, дочь мэра города Побор. Не раздумывая они отправляются в путешествие, чтобы выручить девушку и заодно поправить свое материальное положение… Только вот Побор — непростой город. За благополучным фасадом Дневного Побора скрывается мрачная жизнь обитателей ночного города. После захода солнца на улицы выезжает зловещая черная карета, а добрые жители дневного города трепещут от страха за закрытыми дверями своих домов.Мошка и Клент разрабатывают хитроумный план по спасению Лучезары. Но вот вопрос, хочет ли дочка мэра, чтобы ее спасали? И кто поможет Мошке, которая рискует навсегда остаться во мраке и больше не увидеть солнечного света? Тик-так, тик-так… Время идет, всего три дня есть у Мошки, чтобы выбраться из царства ночи.

Габриэль Гарсия Маркес , Фрэнсис Хардинг

Фантастика / Политический детектив / Фантастика для детей / Классическая проза / Фэнтези