Митькозавр із Юрківки

Вздрівши нас, Славко розпливсь у посмішці й загукав:

— Гей, хлопці! Глядіть, що я знайшов. — І так притуп­нув ногою, що наш витвір мало не розвалився.

— Ах ти ж багрузін, — прошипів Митько, бо йому аж дух забило від обурення. Але наступної ж миті безцінний дар голосу таки повернувся до мого друга.

— Ану, загрібай, загрібай сюди! — закричав він. — Я тобі покажу, як на чужому майні кататися! Ти цей пліт будував? Ти колоди витягав?

Вираз безмежного щастя поволі сповз із Славкового об­личчя.

— То це ви?.. Ваш пліт? — затинаючись, спитав він.

— А то чий же! Хіба таке добро на дорозі валяється? Це ж шедевр людської думки! Восьме чудо світу! Ми його місяць будували, а він — «знайшов»!

— Та ми ж тільки десять днів тут, — тільки й заперечив Славко.

— Ну десять днів, яка різниця. Ти рулюй, рулюй сюди.

— Та рулюю, — відповів Славко. — А я оце пішов на акордеоні пограти, сів на бережку, дивлюся — пліт. Може, разом покатаємось?

— Чотирьох не візьме, — сказав я.

— А чого ж, можна, — несподівано погодився Митько. — Спробуємо, скількох він витримає. Ти в нас замість баласту будеш.

— Як це? — не зрозумів хлопець.

— Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.

— Ану вас, — образився Славко.

— Та я жартую, — мовив Митько. — Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!

Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і за­ливала ноги, та нікого це не турбувало.

— От якби ще сюди намет поставити! — сказав Славко. — Був би в нас плавучий дім, як у «Звіробої». — А тоді попросив: — Митю, дай я трохи повідштовхуюсь. — Він узяв до рук жердину і сказав: — Ану, хлопці, беремо розгін! — І щосили увігнав її у дно.

Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потріб­не вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в ґрунт, а оскіль­ки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.

Ми завмерли. Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко, дригав ногами і кричав: «Ой, хлопці, тону! Ой, хлопці, тону!» — хоча він зовсім не тонув, це всім було видно. Проте дригати ногами йому довелося недовго: наш пліт, пропливши за інерцією проти течії зо три метри, повернув назад і підім’яв під себе невдаху.

Пліт плив за течією, а ми приголомшено дивилися на те місце, де щойно висів Славко. Славко не випливав.

— Мамо! — прошепотів Генка. — Де ж це він?

— Тут! — тихо мовило за нашими спинами.

Ми здригнулися од несподіванки. Якимось чудом Слав­кові вдалося вхопитися за мотузку, що звисала з борту, і те­пер він тримався за неї і неголосно булькав.

Ми страшенно зраділи, що все обійшлось, і витягли Славка з води. Він теж дуже зрадів, але, хоч і сидів уже на плоту, ще довго не випускав із рук тієї мотузки.

Потім ми виловили нашу жердину, прибилися до берега, висадили Славка і знову стали кататися.

Славко ж, поки ми вчилися керувати плотом, розвісив на гілках одяг і, доки той сушився, сидів голий у кущах і грав свої вправи. Ото була картина!

Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко...

— Якби не він, — сказав Митько, коли наш акордеоніст уже обсушився й пішов до табору, — таки був би в нас найкращий намет. Ти, Генка і я. А так... Ну та нічого вже не поробиш! І що за хлопець! Все в нього не так, як у людей!

Ми з ним погодились.

Потім Митько подумав і додав:

— Це ж, виходить, наш пліт будь-хто може знайти. Значить, треба зробити розкладний пліт або пліт збірної конст­рукції: кожну колоду ховати окремо. Це дуже просто.

Ми його послухалися. Відтоді, як тільки видавалася віль­на хвилина, бігали тихцем до річки й каталися.

А Славко, хоч ми його навіть запрошували, більше з нами не ходив.

— Це не пліт, а якась душогубка, — казав він. — Дуже воно мені треба — плавати на ньому, ще потону. Або застуджусь. Катайтеся самі, якщо маєте охоту.

Несподівана пропозиція

Про військову гру ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.

Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі проводитимуть військову гру. Спершу старші загони, а тоді молодші.

Ми вже почали вирізати собі погони, і п’ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п’ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору Олександр Миколайович оголошує:

— Четвертому загонові затриматися на п’ять хвилин. — І коли ми затримались, сказав: — Зараз до вас звернеться представник табору «Сміливий».

Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.

Я його одразу впізнав: це він нас обзивав пацюками.

Що то був за хлопець! На місці не міг встояти ані секун­ди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і, здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувало. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то в нього не хвороба, а просто така вдача, і жа­літи треба зов­сім не його.

Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.

Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірвипідошва!