Митькозавр із Юрківки

— От і чудово! — зрадів Микита. — Підготовчі роботи можна почати завтра. Тож рийте окопи, всякі укріплення, будь ласка. До зустрічі!

Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у тем­ряві.

— Щось він мудрує, — сказав Митько. — Якось воно дуже швидко. Сюди — туди, ви тут — ми там, «окопи рийте», втік одразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.

— От завтра й подивитесь, — Ірина Василівна нам, — а зараз ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.

Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину річки...

— Ось, я ж казав! — Митько кричить. — Дивіться!

Поглянули ми на той бік... А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.

— Я ж казав, — Митько гарячкує. — Недаремно він свою угоду підписати спішив.

— Еге, — Юрко почухав потилицю. — У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут — вузенька смужка. І сховатися ніде.

— Так і їм же нема де! — Генка на це.

— А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося — одразу видно.

— О-о, то бита голова! — посупився Митько. — Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав.

Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.

— Ясно, що вглиб ворожої території по відкритому не побіжиш, — сказав Юрко. — Справжній ліс за лугом починається, а попервах — оця от смужка від вигину річки. Ну а з того краю метрів сімсот-вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на це і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.

— Треба їх перехитрити! — запропонував Генка.

— Відкрив Америку! — Юрко йому. — А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з’являться цінні думки — кажіть одразу.

Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з’являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть твердити, що їх не було зовсім.

— Ми вже зголодніли, — подав нарешті голос Генка. — Може, по обіді щось придумаємо?

Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.

— Знаєте що, — запропонував надвечір Митько. — Ходімо ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.

— І я з вами, — спохопився Славко.

— А ти сьогодні грав на акордеоні? — запитав я.

— Ще ні, — зітхнув Славко.

— Ну, так не можна, не можна! — підхопив і Митько. — Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він замість того, щоб грати, побіжить кудись на річку.

— Ану вас! — одмахнувся Славко.

— Отож! — докинув я, і ми втрьох гайнули з намету.

Ідемо берегом, розмовляємо, коли бачимо — за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.

— Цікаво! — каже Генка. — Хто б це міг бути?

Підходимо ближче, а тут із-за дерев вискакує отой рудий зі «Сміливого».

Відштовхується й сідає на весла.

— Це ти! — Митько кричить. — Шпигувати, значить?

— Я! Я! — єхидно посміхається рудий і правує до свого берега.

— То ти вистежувати сюди приїздив?! Шпигунська пика!

— Приїздив-приїздив, — він нам так нахабно. — Умовами не заборонено. Е-е-е! — і язика показує.

— Бачили ви таке? — обурився Митько. — «Не заборонено!» Ач! «Ви, — каже, — окопи рийте, укріплення». Для того, щоб потім усе визнати. «Не заборонено!» Не забо... Ану, стривай — стривай... Зараз, зараз... — стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.

— Придумав? — з надією запитав я.

— Придумав, — полегшено зітхнув мій друг. — Після вечері все обговоримо.

* * *

— Завтра, — почав Митько, коли весь загін зібрався на волейбольному майданчику, — всі це знають, у нас відбудеться військова гра із четвертим загоном «Сміливого». Тож ми зібралися тут, щоб розробити план дій і поділитися цінними думками. Ворог, подивімося правді у вічі, нас обдурив: значну частину його території займає луг. Проте цим самим він і собі до деякої міри зв’язав руки. Адже ніякий дурень, звісно, не буде ховати прапор на відкритому місці. Таким чином і наша задача полегшується. Скажу навіть біль­ше: я певен, що ховатимуть прапор вони у тій частині лісу, що ліворуч од нас, між лугом і пожежною вишкою. Праворуч лісу надто вже мало. Скажу навіть більше: коло річки вони ховати прапор теж не будуть, а, зрозуміло, углибині. Отже, самі бачите, слід зосередити наші сили саме на цьому квадраті, а він приблизно становить лише одну чверть ворожої території. По-моєму, логічно?

— Гм, по-моєму, теж, — тільки й мовив Юрко (а що він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).

— Але водночас, — продовжував Митько, — наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.

— Гм, скидається на те, — погодився Юрко.

— Але ж треба ще й нападати, — вів далі мій друг, — і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.

— Правильно! — кивнув Юрко.

Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!

— Тож тепер скажіть, що можна придумати в такій ситуації?