Митькозавр із Юрківки

— Я вважаю, — заговорив Вітька, — що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своєму шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор — і назад. Це єдино правильне рішення.

— Це ще треба знайти їхній прапор, — озвалась ­Люська.

— А в цей час, — докинув і я, — їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін за раз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.

— Тоді, — Вітька каже, — єдино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у ­засідці. Тільки човен підпливе — одразу хапай їх.

— Можна, — Наталка на це, — але, звичайно, не всьо­му загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.

— Правильно, — погодився Митько. — Оце і є єдино правильне рішення.

— А я хитрість придумав, — каже Генка.

— Ану-ну, — зацікавились ми.

— Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди ведмедів чи кабанів... От і ми давайте виріжемо, наприклад, кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег — і в кущі. А «зелені», хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них ніякої уваги.

— Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? — запитав Юрко.

— Як тридцять три богатирі! — докинув Вітька. — Уявляю собі картину! Та «зелені» одразу здогадаються.

— А ми їх тоді прикріпимо задом наперед, — Генка знову, — і здаватиметься, що то вони на водопій ішли.

— А назад же як? — Митько питає. — Чи вони через ріку перепливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?

— А це кабани... ну, переселенці, — не здавався Генка.

— Ну й ідеї ж у тебе! — захихотів Вовка.

— А в тебе взагалі ніяких, — Генка йому. — Не хочете — як хочете.

— Тепер ось послухайте мене! — заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.

— Сьогодні, години зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна «зелених», отого рудого.

— А-ах! — вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.

— Проаналізувавши цей факт, — і вухом не повів Мить­ко, — ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт...

— Так ось чого вас у таборі не видно! — почувся ззаду голос Ірини Василівни. — Ну та зараз я вас лаяти не буду. Продовжуй, Митю.

— Ось що я пропоную, — повів далі Митько. — Ми із Сергієм і Генкою, можна ще когось четвертого, більше пліт не візьме, перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й ра­ніше, річку і направляємось углиб ворожої території. Я пробираюсь аж у той квадрат, де у них найвірогідніше знаходитиметься прапор, і маскуюсь — мабуть, залізу на дерево. Хлопці ж залишаються в резерві. Сергій — у чагарнику, пам’ятаєте, коло лісу? Хоч і на видноті, але навряд чи кому спаде на думку, що там хтось сидить. Генка ж залізе в ­копицю.

— Ага, в копицю, — протягнув Генка. — А якщо вони її підпалять?

— Та ти що, здурів? — не втримався я. — Хто ж це буде палити?

— А хто його знає. Отой рудий підпалить. Він, по-моєму, на все здатний.

— Ну тоді я залізу, — запропонував я.

— Та хай уже я, — погодився Генка. — Тільки ж дивіться. Це на вашій совісті буде. — Чи він серйозно те казав, я так і не зрозумів.

— Ну от і все, — закінчив Митько. — Отже, наш намет бере на себе найвідповідальніше завдання: ми спробуємо знайти і захопити прапор. А що з того вийде — не знаю.

— Здається, непогано придумано, — відповів за всіх Юрко. — Навіть здорово!

— Ти кажеш, ваш намет, — схопилася Наталка. — А як же Славко?

— Це вже занадто, — Митько зітхнув. — Ще й цього розгамуза з собою брати. Він тільки все зіпсує! Хоча, — засміявся, — хай завтра покаже «Сміливому» свій приз за пісню, а заразом і фотокартку переможця риболовлі. Вони од здивування остовпіють — от ми з них погони і позриваємо.

— Ги-ги, — засміявсь я.

— І зовсім не смішно, — Наталка підскочила. — Ви обоє думаєте... думаєте... Ах-ах, які ми дотепні, які розумні! А Славко у двадцять разів кращий за вас.

— Славко?

— Та якби не твій Славко, у нас взагалі був би най­кращий намет! — повторив я те, що вже не раз чув од свого друга.

— О-о, високо несетесь! Якби вас усіх із того намету виселити, отоді він був би найкращим. А за приз, — це вона вже до Митька, — ти йому просто заздриш.

— Я-а?

— Ти, ти! Ти свої дурні ракети пускав, а Славко хотів, щоб загін не осоромився! А рибу, думаєш, я не знаю, як ви всі ловили? Один Славко приманку не кидав!

— Ну і цілуйся тоді зі своїм Славком, — вже не на жарт розсердився Митько.

— А ти цілуйся зі своїм Стеценком або з Мусюкіним, — кинула Наталка і пішла геть.

Славко похнюпився і стояв, як три печених раки.

— А ти чого стоїш? — вигукнув Митько. — Біжи ­доганяй!

Славко увібрав голову в плечі, скривився, і так мені раптом стало його шкода, так шкода, що я підбіг до нього і... став поруч, не знаючи, як і втішити.

Над майданчиком зависла неприємна тиша.