Читаем Митькозавр із Юрківки полностью

— У штаб його! — кричав довгов’язий. — У штаб! Здорово все-таки Микита із дрючками придумав.

— Еге, — погодився, одсапуючи, Льошка. — Спеціально, щоб у полон брати.

— А ти боягуз, — кинув довгов’язий. — Чого ти тікав од нього?

— Сам ти боягуз! — одказав йому цілком слушно Льош­ка. — Було б допомогти!

— Як допомогти? Ти що, не бачиш — я за ворогом стежу! Боягуз!

— Невелика цяця! — відказав Льошка. — Побоявся донизу стрибнути. Страхопуд!

— Ти сам ледь штани не загубив, поки тікав, — наїжачився довгов’язий. — Безштанько!

— Ах ти ж бінокулярська пика! — закричав Льошка. — Сидить там, ще й командує!

— От і сиджу, — відповів довгов’язий.

— Ну то й сиди, як віслюк на сіні, — мовив Льошка. — А я з тобою більше не дружу. — І побіг до річки. Я давно запримітив, що там стовбичать двоє «зелених». До них і подався хлопець.

— Сам ти віслюк без штанів! — гукнув йому вслід дов­гов’язий і знову припав до бінокля, щось бурмочучи.

— О, а тих уже не видно, — ще розібрав я. А тоді: — І цей десь пропав...

— Нам іще довго? — смикнув мене за ногу Славко. — Мені вже набридло тут сидіти...

— Ну то біжи додому, — відказав я.

— Ага, додому! Спійма-ають, — позіхнув він. — Спати хочеться...

— Ну й спи, — мовив я і знову розгорнув гілки.

Що відбувалося на нашому березі, я не знаю, та й той, на копиці, мовчав, бо нікому було розповідати, що він бачить.

Я ж бачив тільки луг перед собою і трьох — уже з Льош­кою — «зелених» на березі, коло човна. Вони, певно, чекали, щоб першої-ліпшої миті перевезти кого на цей чи на той бік. Усе було тихо.

Та раптом якийсь неясний, незрозумілий шум за спиною змусив мене нащурити вуха. Я одліз назад, пригинцем, петляючи в кущах, прокрався до того краю чагарника, що виходив на ліс. Галас дужчав, уже можна було навіть розрізнити окремі вигуки, дедалі ближче лунали вони, і я побачив, як із-за дерев вискочив Митько із патиком у руці, а за ним, десь за сотню метрів, мчав цілий гурт — чоловік сім «зелених».

— Стій! Прапор! Лови його! Прапор! — кричали переслідувачі, і тут до мене дійшло, що в руках у Митька не просто патик, а ворожий, намотаний на держак, прапор!

Уже згодом, як усе скінчилося, мій друг розповів про свої пригоди.

Розпрощавшись із нами, він подався у тил ворога і разів зо три пробіг туди й назад по окресленому своєю стратегічною думкою квадрату, аж поки надибав свіжовикопаний і замаскований окоп. Неподалік, та де там неподалік — зовсім поруч, поміж інших дерев ріс розлогий дуб. Тож розміркувавши, що сама доля виростила його на цьому міс­ці, Митько здерся нагору і причаївся в гіллі.

Він чув сурму, що сповістила про початок гри. Кілька разів повз дуб пробігали хлопці й дівчатка із «Сміливого», але в окоп ніхто з них і не думав залазити. Нічого важливого за цей час Митько теж не помітив. Він уже був пожал­кував, що намарне сидить там, і почав думати, як би його непомітно поміняти позицію, але раптом почув: «Шпигун! Шпигуна спіймали!» А ще за якихось десять хвилин під дубом зупинилося двоє «зелених» і один сказав:

— Ось цей окоп. Піймали котрогось із «синіх» — у копиці сидів. Микита сказав, щоб прапор переховали, бо там уже стало небезпечно. Вони зараз підуть увесь луг перетрусять — може, там іще хто сидить. Ти поки вирий у стіні заглиблення, ми прапор туди всунемо і землею притовчемо. А я за прапором побіг, у третій окоп.

Повернувся він за кілька хвилин і став сваритися, що нічого не зроблено.

— А чим же я копатиму? — відповів його товариш. — Зубами?

— Навіщо зубами? Лопатою!

— Де я її візьму? Нема лопати!

— Як нема? Мала ж на дні лежати.

— Нема тут нічого.

— От же люди! Це хтось із наших учора прихопив. Гей! Як воно там, на передовій? — закричав він комусь, але відповіді Митько не почув. — Ну, давайте, давайте! Посидь поки з прапором, — знову звернувся він до приятеля, — а я вмить за лопатою змотаюсь. І ще кого-небудь для охорони візьму.

Такої удачі Митько навіть не сподівався. Такої слушної хвилини! Такої нагоди! Він подумки подякував Генці (хай вибачить йому Генка!) за те, що його спіймали, і тому охайному хлопцеві чи тій дбайливій дівчинці, яка забрала вчора лопату, щоб не лишати її до ранку в окопі. Потім обережно опустився на землю, ще якусь хвилину, а то й дві лежав, ховаючись за стовбуром, і розглядався. Поруч нібито нікого не було. Пильний охоронець сидів навпочіпках на самому краю окопу трохи боком, а більше спиною до Митька і щось креслив паличкою на землі. Прапор лежав поруч.

Митько обережно заповз вартовому за спину, в кількох кроках од нього підвівся і хутко підбіг упритул. «Убитий», — лагідно і тихо сказав Митько: лівою рукою зірвав із против­ника погон, а правою уперся хлопцеві в шию — той полетів сторч головою в окоп.

Ухопивши прапор, Митько як куля зірвався з місця і, вже одбігши на чималу відстань, почув за спиною відчайдушний зойк «убитого»:

— Пра-апор!!!

Усе це, звісно, Митько розказав уже потім, а зараз саме отой крик: «Пра-апор!», тільки дужчий, бо кричало кілька чоловік, і почули ми із Славком. Ми побачили, як від лісу мчить Митько, а за ним із гуком і свистом біжать «зелені».

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чудодей
Чудодей

В романе в хронологической последовательности изложена непростая история жизни, история становления характера и идейно-политического мировоззрения главного героя Станислауса Бюднера, образ которого имеет выразительное автобиографическое звучание.В первом томе, события которого разворачиваются в период с 1909 по 1943 г., автор знакомит читателя с главным героем, сыном безземельного крестьянина Станислаусом Бюднером, которого земляки за его удивительный дар наблюдательности называли чудодеем. Биография Станислауса типична для обычного немца тех лет. В поисках смысла жизни он сменяет много профессий, принимает участие в войне, но социальные и политические лозунги фашистской Германии приводят его к разочарованию в ценностях, которые ему пытается навязать государство. В 1943 г. он дезертирует из фашистской армии и скрывается в одном из греческих монастырей.Во втором томе романа жизни героя прослеживается с 1946 по 1949 г., когда Станислаус старается найти свое место в мире тех социальных, экономических и политических изменений, которые переживала Германия в первые послевоенные годы. Постепенно герой склоняется к ценностям социалистической идеологии, сближается с рабочим классом, параллельно подвергает испытанию свои силы в литературе.В третьем томе, события которого охватывают первую половину 50-х годов, Станислаус обрисован как зрелый писатель, обогащенный непростым опытом жизни и признанный у себя на родине.Приведенный здесь перевод первого тома публиковался по частям в сборниках Е. Вильмонт из серии «Былое и дуры».

Екатерина Николаевна Вильмонт , Эрвин Штриттматтер

Проза / Классическая проза
Недобрый час
Недобрый час

Что делает девочка в 11 лет? Учится, спорит с родителями, болтает с подружками о мальчишках… Мир 11-летней сироты Мошки Май немного иной. Она всеми способами пытается заработать средства на жизнь себе и своему питомцу, своенравному гусю Сарацину. Едва выбравшись из одной неприятности, Мошка и ее спутник, поэт и авантюрист Эпонимий Клент, узнают, что негодяи собираются похитить Лучезару, дочь мэра города Побор. Не раздумывая они отправляются в путешествие, чтобы выручить девушку и заодно поправить свое материальное положение… Только вот Побор — непростой город. За благополучным фасадом Дневного Побора скрывается мрачная жизнь обитателей ночного города. После захода солнца на улицы выезжает зловещая черная карета, а добрые жители дневного города трепещут от страха за закрытыми дверями своих домов.Мошка и Клент разрабатывают хитроумный план по спасению Лучезары. Но вот вопрос, хочет ли дочка мэра, чтобы ее спасали? И кто поможет Мошке, которая рискует навсегда остаться во мраке и больше не увидеть солнечного света? Тик-так, тик-так… Время идет, всего три дня есть у Мошки, чтобы выбраться из царства ночи.

Габриэль Гарсия Маркес , Фрэнсис Хардинг

Фантастика / Политический детектив / Фантастика для детей / Классическая проза / Фэнтези