Митькозавр із Юрківки

Я уявив собі Митька, який зараз сидить, мабуть, на якомусь кущику, чи то пак — дереві, приліпившись до стовбура, голодний і відчайдушний мій безкорисливий і найкращий друг, і шматок застряв мені в горлі.

Повним зневаги рухом я відклав бутерброд.

— Чого ти? — здивувався Славко.

— Не буду їсти! — рішуче мовив я. — Митько там голодний сидить, а ми...

— Ну тоді і я, — повагавшись, відповів Славко і з жалем поклав свій пайок поруч із моїм.

Вже не так сердито я поглянув на Славка, хоча, якщо розібратись, у чому ж він був винен?

А час, хоч і повільно, а спливав, і ось уже над лісом, над лугом, над річкою розлігся мелодійний і рвучкий голос сурми.

Шоста година!

Гра почалася!

Ще кілька хвилин усе довкруг мовчало, а тоді потроху стало оживати. У лісі праворуч і ліворуч од нас почулися віддалені голоси, а ось зовсім близько пробігла зграйка хлопців і дівчаток і хтось гукнув:

— Весла, весла тягни швидше!

— От бачиш, — позіхнув Славко, — вони там на човнах катаються, а ти сиди тут...

— Слухай! — не витримав я. — Як тебе тільки в класі терплять? Тебе не лупцюють за те, що ти скиглиш весь час?

— Вони вже звикли, — щиро зізнався Славко. — У нас чудовий клас.

Тут знову почулися голоси, і я обережно визирнув із гущавини.

Від лісу бігло троє хлопців із зеленими погончиками. Один, довгов’язий, тримав у руках бінокль.

— Давай сюди! — гукнув довгов’язий, і всі троє подалися просто до нас.

Я похолов, але вони, поминувши кущі, зупинилися біля копиці, в якій сидів Генка.

— Підсажуй, підсажуй, пацани, — заквапив довгов’я­зий, і ті двоє, хоч і з трудом, висадили його нагору.

— Ех, здорово! — крикнув довгов’язий. Ще якусь мить він вовтузився на сіні, а тоді навів бінокль на наш берег.

— Бачу! — радо заволав він. — Бачу, пацани! Оно один човен пливе за течією. Хочуть десь висадитись. Он ще один, а третього не видно. Ех, не встигли!

— Нічого, — втішили його знизу. — Микита там усюди засідки порозставляв.

— Ага! Он їхній пікет! — закричав той, з біноклем. — Ліворуч од вишки, за горбком. А оно ще одна групка. У човен сідають. Зараз будуть переправлятися. Ха-ха-ха! Один у воду впав! Так тобі і треба!

Я аж затрусивсь увесь. Наші бойові товариші падають у воду, а їм, виходить, так і треба. Ах ти ж мордяка зелена!

— Біжи, Генко, до Микити! — наказав довгов’язий. — Скажи, що один човен уже десь там, нижче за течією, другого нема, ну а третій вони, певно, і самі бачать. По-моєму, то вже друга ходка. А головне, скажи тим, що в засідці. Їх там чоловік із п’ять.

І їхній Генка потрюхикав до Микити.

— Наш човен! — знову залунало згори. — І-і-і, прямо на засідку пливе. Не встигне Генка, не встигне! Куди ви? Куди?! — заволав він, ніби ті, в човні, могли його почути.

І вони, звісно, не почули, бо вже за три хвилини не­втомний дозорець кричав:

— Вилазять, вилазять наші! Нападають «сині»! Ну! О! Так тобі і треба, щоб не нападав. Зірвав! Зірвав погон! Молодця! А це що таке? Так! Так йому! Ага-а! За ноги хапаються! Ану, хлопці! Ну!.. О, правильно! Ех, хлопці... Ех, хлопці, тікають... Тікають... Доганяють... Все! Наш заскакує в човен. Пливе. Пливе. Один наш утік човном. Це Вовка, Вовка, точно! Один і залишився. А оно їхній човен. Висаджуються! Висаджуються — і нікого з наших нема. Висадились!

Він звівся на копиці, почав вимахувати руками і ­кричати:

— Генко! Генко! Біжи скажи, що он вони там висадилися. Не чує. Навіть не оглядається. Генко! Генко!

— Що? — загукало раптом із копиці, і з неї вивалився наш Генка, поглядаючи на білий світ сонними очима.

— От тюхтій! — мало не скрикнув я. — Заспав у сіні, і от маєш!

Двоє «зелених» так і вибалушились на Генку, а він сторопіло переводив погляд з одного на другого.

— І-і-і-і-і! — заверещав по короткому роздумові довго­в’язий. — «Синій»!!! Пацани, «синій»! Хапай його! Хапай, Льошко!

Але Льошка, замість того, щоб хапати «синього», позадкував із якимось прибитим виглядом. Бачачи, що Льош­ка задкує, і розуміючи, що ми, певно, спостерігаємо всю цю картину, Генка, і собі дурнувато посміхаючись, почав до нього підступати.

— Хапай його, хапай! — не вгавав довгов’язий.

— Ану, хапай мене, хапай, — заговорив Генка, ступаючи крок за кроком уперед. І Льошка не витримав — кинувся тікати.

Генка, спростовуючи правило, що один у полі не воїн, рвонувся за ним.

Льошка спершу пометляв геть, але, бачачи, що Генка не відстає, став бігати довкола сусідньої копиці.

— Хапай його, хапай диверсанта! — метушився дов­гов’язий, намагаючися злізти, але, видно, побоявся, бо його копиця була таки височенька. Тож він став на повен зріст і зарепетував:

— Диверсант! Пацани! Шпигун! Пацани! Сюди!

Я тим часом дивувався, як у Генки з отим Льошкою ще не замакітрилося в головах, бо вони вже, мабуть, разів із сто оббігли кругом копиці.

І невідомо, чим би те все скінчилося, якби хтозна-звід­ки не підскочили ще троє «зелених» із довгими дрючками в руках. Не встиг і я здивуватися, навіщо їм ті дрючки, як хлопці вже наставили їх на Генку і припнули до сіна.

— Ага, попався! — закричав один. — Ану, ходімо до штабу! — І всі троє потягли Генку кудись у ліс.