Митькозавр із Юрківки

— Він Мусюкіним мене ніколи не взивав, — крикнув раптом Генка. — Молоток, Славко! — і штурхонув його в плече.

І так це Генка якось кумедно сказав, що ми всі розсміялись і навіть Славко посміхнувся.

— Та чого там...

— А й справді, хлопці, — мовила Ірина Василівна. — Якщо вже ваш намет такий хороший, то слід і Славка з собою взяти.

— Гаразд, — охолов Митько. — Хай іде... Буде з Сергієм у кущах сидіти.

— От і добре, — зраділа вожата. — А зараз, хоч до відбою ще година, лягаймо спати. Завтра підйом о п’ятій.

— Нас о четвертій розбудіть, — попросив Митько, і наш загін розійшовся.

— Ех, був би у нас таки найкращий намет, якби не цей акордеоніст, — шепнув мені Митько, коли ми вже лягли.

Я, пам’ятаю, сказав: «Так», — хоча, одверто кажучи, якийсь сумнів уже закрався в мою душу. «Мабуть, цей Слав­ко все-таки не зовсім такий, як нам здавалося. Конкурс піс­ні, риболовля... І вночі він же першим напав на Генку, хоч боявся. А потім...» Але додумати до кінця я не встиг, бо почав засинати і вже крізь сон чув якийсь шум, голоси, сиг­нал на вечірню лінійку... А потім усе стихло. Наш майже найкращий намет спав. На нього чекав відповідальний день.

Військова гра

— Хлопці, вставайте! Сергію, Славко, — чую я голос Ірини Василівни, і вона легко термосить мене за плече. — Вставайте, група особливого призначення! Вже чверть на п’яту.

«Група особливого призначення — звучить!» — думаю я і скидаю ковдру.

— Ось сухий пайок, — каже вожата. — Успіху вам! — і виходить.

У светрах і курточках, — прохолодно-таки, — ми витюпуємо з росяного, веселого, аж дзвінкого, лісу до річки і на мить зупиняємось.

Річки немає. Там, де має бути вода, — самий туман. Він піднімається могутньою густою хвилею, огортає береговину, нас, застує протилежний берег, весь білий світ. І лише високо вгорі та хвиля слабне, рідшає, і верхівки трепетних молочних язиків, осяяні ще кволим червоним сонцем, і самі червоніють, пломеніють і... гаснуть, щезають.

— Ух, здорово! — шепоче за моєю спиною Славко, але я й сам бачу, як це здорово, як це гарно.

— Отак відбувається кругообіг води в природі, — по­вчально повідомляє Генка.

— Знаємо, професор! — одказує Митько. — Природо­знавство теж учили. Ходімо до плоту.

Ми виносимо по одній колоді з кущів, і Митько звичними рухами скріплює їх дротом. Готово! Генка із Славком сідають навпочіпки, а ми з Митьком — я довгою жердиною, а він саморобним веслом — упираємось у берег. Ще мить — і наш пліт уже пливе в суцільному тумані за течією.

— Хоч би не заблукати... — починає на своїх улюблених нотках Славко, але перехоплює красномовний Митьків погляд і затинається, не договорює до кінця.

— Тобі ще б радіопеленг, — все ж не стримуюсь я.

Кілька помахів весла — і ми, підминаючи осоку, м’яко врізаємось у берег. Швидко вискакуємо на тверде. Тільки Славко ступнув у воду і скривився: «Холодно!» — але годі було від нього чогось іншого й сподіватись.

Розбираємо пліт, одну колоду лишаємо тут же, при воді, інші розносимо де прийдеться по березі: кидаємо в кущі, заносимо в гайок, притуляємо сторчма до стовбура, і вже ніхто у світі не здогадається, що кілька хвилин тому це були частини десантного судна.

— Ну, хлопці! — серйозно зиркає на нас Митько, і ми розуміємо, що хоче він сказати, чого чекає від нас, чого чекає від нас чотирьох увесь загін.

Чого б, здавалося, хвилюватись? Гра! Гра — і нічого біль­ше. Ну, застукають тебе, зірвуть погончик, крикнуть «убитий!» — і одійди вбік, сядь на траву, відпочивай, дивися, чим гра закінчиться. А серце б’ється ще дужче, ти весь у полоні якогось страху — а що, як помітять, оточать?.. І з тим страхом у грудях, принишклі, ми мовчки квапимось лісом у тил ворога. У ворожий тил!

— Ну, хлопці, — вже на лузі повторює Митько, — ось ваш чагарник, ось, Генко, твої копиці: залазь он хоча б у ту, що найближче. А я пішов. Щасливо!

— Щасливо! — відгукуємось ми і дивимось, як віддаляється фігурка нашого приятеля. Ось він уже пробіг ті двісті метрів, що відділяють нас од лісу. Раз, другий майнула його курточка поміж дерев і зникла.

Ми розгребли в копиці нору і, коли Генка заліз у неї, знову заклали сіном.

— Ну, як тобі, зручно? — запитав я.

— Ви ж глядіть, щоб не підпалили, — відповів придушено Генка. Щодо цієї витівки у нього були свої міркування.

Ми ж із Славком, дряпаючись об гілки, продерлися в густий чагарник і, нагорнувши торішньої трави, повлягалися на ній.

— Це ж іще, мабуть, ціла година до початку, — пробур­мотів мій напарник. — Сиди тут...

— А ніхто тебе сюди не кликав, — відрізав я. — Сам напросився.

— Їсти хочеться, — не слухаючи мене, протягнув Слав­ко. — Поїсти, чи що? Мабуть, треба перекусити. — І діловито почав розгортати пакунок із харчами.

— А Генка? — запитав я. — Він же голодний там.

— Генка ще звечора собі кишені напакував, — відказав, жуючи, Славко.

— А Митько?

— Митько? — кліпнув він очима. — Не знаю...

— Звичайно, хіба Митькові в голові твої бутерброди!